Поки Олеся розплачувалася за покупки, Ігор стояв осторонь. А коли вона почала складати їх у пакети, він і зовсім вийшов на вулицю. Олеся вийшла з магазину та підійшла до Ігоря, який у той момент курив.
— Ігорю, візьми пакети, — попросила Олеся, простягаючи чоловікові два великі мішки з продуктами.
Ігор подивився на неї так, ніби його змусили робити щось протизаконне, і здивовано спитав:
— А ти що?
Олеся збентежилась, не знаючи, що відповісти. Що означає «ти що»? І до чого взагалі це питання? Зазвичай чоловік завжди допомагає. Та й якось не по-людськи, коли жінка тягне важкі пакети, а чоловік поруч легенько крокує.
— Ігорю, вони важкі, — відповіла Олеся.
— І що? — продовжував опиратися Ігор.
Він бачив, що Олеся вже починає сердитись, але йому з принципу не хотілося нести сумки. Він швидко пішов уперед, знаючи, що вона не встигне за ним. «Що значить «візьми пакети»?! Я що, батрак?! Чи підкаблучник?! Я — чоловік! І сам вирішую, чи нести сумки, чи ні! Нічого, нехай сама тягне, не надорветься!» — думав Ігор. Сьогодні в нього був настрій — піддавлювати дружину.
— Ігорю, куди ти пішов? Візьми пакети! — крикнула йому вслід Олеся, ледь не плачучи.
Пакети справді були важкими. І Ігор знав про це — адже сам укидав у кошик ці продукти. До хати було недалеко, хвилин п’ять пішки. Але коли йдеш з тягарем, дорога здається вічною.
Олеся йшла додому, ледь стримуючи сльози. Вона сподівалася, що Ігор просто пожартував і ось-ось повернеться. Але ні — вона бачила, як він віддалявся все далі. Їй хотілося кинути ці пакети, але вона, немов у тумані, продовжувала їх нести. Дійшовши до під’їзду, вона сіла на лавку, не маючи сил іти далі. Від образи й втоми їй хотілося плакати, але вона стримувала сльози — на вулиці плакати соромно. Та й проковтнути ситуацію не могла — він не просто образив її, а принизив. А який же уважний був до весілля… Та й не в тому справа, що не зрозумів — він зрозумів! І зробив це свідомо.
— Добридень, Олесенько! — голос сусідки вивів її із задуму.
— Добридень, бабцю Маріє, — відповіла Олеся.
Баба Марія, або ж Марія Іванівна, жила поверхом нижче й дружила з Олесиною бабусею, доки та була живою. Олеся знала її з дитинства й завжди ставилася до неї, як до рідної. А після бабусіної смерті, коли дівчина стикнулася з першими побутовими труднощами, сусідка завжди допомагала. Більше було нікому — мати Олесі жила в іншому місті з новим чоловіком та дітьми, а батька вона не пам’ятала. Тож єдиною близькою людиною була бабуся. А тепер — баба Марія. Олеся без вагань вирішила віддати всі ці продукти сусідці. Хіба не для цього їх несла? Пенсія у Марії Іванівни невелика, і Олеся часто пригощала її смаколиками.
— Ходімо, бабцю, я вас до квартири проводжу, — промовила Олеся, знову підіймаючи важкі пакети.
Увійшовши до сусідки, дівчина залишила їй покупки, сказавши, що це все для неї. Побачивши у пакеті шпроти, печінку тріски, консервовані персики та інші солодощі, які вона любила, але не могла собі дозволити, баба Марія так зворушилася, що Олесі навіть стало ніяково — так рідко вона пригощала сусідку. Поцілувавшись на прощу, Олеся піднялася до себе. Щойно вона увійшла у квартиру, із кухні вийшов чоловік, щось жуючи.
— А де пакети? — ніби ні в чому не бувало спитав Ігор.
— Які пакети? — у такий самий тон відповіла Олеся. — Ті, що ти допоміг мені донести?
— Та годі тобі! — спробував пожартувати він. — Ти що, образилася чи що?
— Ні, — спокійно відповіла Олеся. — Я просто зробила висновки.
Ігор насторожився. Він очікував крику, скандалу, сліз і образ, а тут така рівнодушність, що йому самому стало моторошно.
— І які ж висновки?
— У мене нема чоловіка, — і, зітхнувши, додала: — Я думала, що вийшла заміж, а виявилося, що одружилася з дурнем.
— Не розумію, — Ігор вдавав, ніби глибоко ображений.
— А що тут незрозумілого? — спитала Олеся, дивлячись йому прямо у вічі. — Я хочу, щоб мій чоловік був чоловіком. А тобі, мабуть, теж хочеться, щоб твоя дружина була чоловіком. — Задумавшись, додала: — Тоді й тобі чоловік потрібен.
Обличчя Ігоря почервоніло від злості, він стиснув кулаки. Але Олеся цього не бачила — вона вже пішла до кімнати збирати його речі.
Ігор опирався до останнього. Йому не хотілося йти. Він щиро не розумів, як через таку дрібницю можна руйнувати сім’ю:
— Та ж усе було добре, подумаєш — сумки сама донесла. Ну й що? — обурювався він, поки вона недбало кидала його речі у сумку.
— Свою сумку, сподіваюся, ти сам— Сподіваюсь, наступного разу тобі пощастить знайти дійсного чоловіка, — сказала Олеся, зачиняючи за ним двері.