Оксана намагалася придушити сльози, щоб не псувати свято. Поправила блузку на вже помітному животі й, штовхаючи перед собою інвалідний візок із сином, відчинила двері кав’ярні.
Звичайна неділя, коли київські мами дітей з інвалідністю збиралися в кафе, щоб трохи перепочити від нескінченних реабілітацій і боротьби за гідне життя своїх дітей. Вони самі організували собі відпочинок, без спонсорів та фондів. Кафе «Калина» на цей час закривалося для спецобслуговування. За ініціативи господині стомленим матусям безкоштовно роздавали чай, тістечка та вмикали караоке. І жінки, які щодня б’ються за своїх дітей, перетворювалися на звичайних молодих жінок — сміялися, співали, базікали та жартували одна з одною.
Оксана приходила сюди завжди, навіть коли не було силів рухатися. Тому що це був її острівець, де розуміють і прийняли. Але тепер вона сиділа мовчки, не знаючи, як пояснити подругам, що вагітна, а чоловік «зробив ручкою», сказавши, що ця ноша надто тяжка. Друга дитина не мала народитися, адже у першої — ДЦП. Але Оксана відмовилася йти на аборт, і ось, через три місяці, колишній чоловік уже жив з іншою жінкою, а в неї самої ледве вистачило грошей на бензин, щоб приїхати з хворим сином сюди.
— Ну, давай, зізнавайся, що трапилося? — до неї присіла Ганна Шевченко, дивно молода, красива й сильна. Її донька — Марія Коваль — теж була у візку, але завдяки терпеливій і люблячій матері завойовувала одну за одною вокальні нагороди по всій Україні. І жила — жила дуже щасливим життям.
Оксана хотіла розридатися від жалю до себе, але Ганна різко її перебила:
— І так усе зрозуміло. Пішов? Ну, Бог йому суддя. А ти давай краще скажи — які в тебе є ресурси? Що тобі реально може допомогти поставити дітей на ноги?
— Та нічого, — хлипнула Оксана.
— Та ну, так не буває! Бог же нікуди не подівся, правильно? Навіть у твоїй важкій ситуації. А Бог допомагає руками людей, пам’ятаєш таку приказку? Отже, тримай мікрофон, зараз ми з тобою про все забудемо, співатимемо дуетом, нап’ємось чаю, а вдома ти добре все обдумаєш. І так, почитай розповідь психологині Литвиненко про ресурси. Погугли. Я від неї надихнулася. Вихід є завжди, Оксанко. Ну не вбивати ж диво…
І Оксана співала й сміялася, а з її сином займалися волонтери з благодійного фонду. Їм запакували тістечка, і Оксана вперше не здригнулася від тиші порожньої квартири.
Ресурси, ресурси… Вночі, поклавши сина спати і посміхнувшись від його «Мамо, я тебе люблю, і ми разом з усім впораємося», вона сіла записувати все, що мала на цей момент.
Ось він — перший. Точніше, другий. Є Господь, який точно поруч і любить її, є 11-річний син, хоч і у візку, але з ясним розумом і великим серцем. Він і за маленькою подивиться, і взагалі допоможе. Він її натхненник!
Але далі писати було нічого… Список ресурсів виглядав мізерно, і Оксана не спала всю ніч.
Вранці прокинулася з труднощами, але пропустити Літургію, особливо в такому стані, не могла.
— Господи, Господи! — тільки й благала вона під час служби у своєму улюбленому храмі на вулиці Михайлівській у Києві. Настоятель приходу на честь Пресвятої Трійці колись мріяв збудувати на території центр реабілітації для дітей з інвалідністю. І після служби підійшов до жінки, зібрав усі продукти, які парафіяни принесли «на канун» — пом’янути померлих родичів.
— Це тобі й синові, Оксанко, — тихо сказав батюшка. — Приноситиме тобі продукти бабуся Надія, коли пологи. Живе вона поруч, якщо треба буде — за дітьми подивиться. Скажи, чим ще можемо допомогти?
Оксана стояла розгублена, вдивляючись у обличчя доброго священика.
— Не мовчи, Оксанко. Люди чуже горе обходять, тому що не знають, як саме можна допомогти. Подумай, а потім приходи на чай.
Так Оксана і зрозуміла — добрих людей більше, ніж злих. Їм просто треба показати, як допомогти. Їй довелося придушити гордість, коли почала звертатися до друзів, просячи посидіти з сином хоч кілька годин на тиждень. На диво, друзі охоче відгукувалися, приносили їй одяг і продукти. І замість гордості у серці з’явилися смирення й подяка Богові за все.
Так вона внесла до списку ресурсів — Бога, сина, рідний прихід, вірних друзів.
Але майбутнє все одно лякало, як би вона не молилася. Бо дата пологів наближалася, а окрім допомічників у неї не було ні доходу, ні опори.
Наступного дня їй прийшла величезна посилка. Нові розкішні речі для дівчинки, візок і дитяча постіль. У Фейсбуці чекав лист від жінки на ім’я Тетяна:
«Шановна Оксанко, сподіваюся, вам стануть у пригоді речі. Спільні друзі розповіли мені про ваше горе. Хоча, яке це горе? Це лише тимчасові труднощі. Я праВона перегорнула сторінку свого щоденника, де тепер був написаний лише один рядок: “Господь не залишає своїх дітей, і якщо дарував дитину — то й дорогу знайде.”