У коридорі жіночої консультації на лавці сиділа літня жінка. Поруч із нею тулилась худорлява дівчинка років п’ятнадцяти у короткій спідниці, з-під якої визирали гострі коліна. Бабуся привела онуку на аборт.
Бабуся важко зітхала. Онука ж, з переляку розбігаючись очима, оглядалася по стороні. Біля неї стояв пакет. Підійшла жінка років тридцяти і присіла поруч.
— Ви до цього кабінету?
— Так… А скажіть, це не дуже боляче?
— Неприємно, звичайно, але знеболять. Головне, що швидко — хвилин п’ять, якщо термін маленький. Так кажуть, я сама тут уперше. Чесно, мені страшно. І жаль дитину, адже вона ж ні в чому не винна…
— Господи, от і нагнали лихо… Розумієте, це моя онука, вона в дев’ятому класі, а хлопець її обдурив та й кинув… А дитина вже під серцем. Він і чути нічого не хоче. А нам що робити? Їй школу закінчувати… Батьків нема, я її сама виростила… Ох, лишенько…
— Ба, годі вже, серце розриваєш, і так важко… От дівчина сказала — не боляче буде, раз і все…
— Онуко, а дитина ж жива, а ти — раз і все… Дитя ні в чому не винне, правильно дівчина каже. Знаєш що? Уставай, ходімо додому, як-небудь виростимо. У війну ж народжували — і нічого. Впораємось. І твій Петрик нам не потрібен, батько ще… Уставай, бери пакет, ходімо, нема чого тут робити.
Дівчина ніби тільки цього й чекала. Схопила пакет і пішла до виходу, бабуся пішла слідом. Жінка, що сиділа на лавці, посміхнулася, дивлячись їм услід, і задумалася про щось своє…
***
Двадцять років потому
— Мам, я його люблю, у нас все серйозно, повір! Діма гарний хлопець, у нього велике майбутнє!
— Ну яке там майбутнє, якщо ви одружитесь… Закінчіть універ, а там побачимо!
— Мам, нам по двадцять, ми не діти. Весілля навчанню не завадить, тим більше ми не будемо витрачати гроші — просто розпишемось. Пообідаємо в ресторані з батьками Діми і його бабусею — і все, з друзями потім святкуватимемо. Діма дуже любить бабусю, вона його виростила.
— Ох, Маринко, та що не зробиш заради рідненької! Треба ж познайомитися з батьками Діми, сватами ж будемо…
— Запросіть їх у гостину, мам…
— Ласкаво просимо! Я Мар’янина мама, Юлія. Сідайте за стіл…
Дивлячись на Дімину бабусю, Юлі здалося, ніби вони вже десь зустрічалися. Мама Діми, Ганна, була дуже молодою — ледве старшою за сина. У розмові з’ясувалося, що народила вона його у шістнадцять, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім примусово одружився, щоб не потрапити до в’язниці. На папері вони були чоловік і дружина, але не жили разом і потім розлучилися.
— Знаєте, Юлечко, соромно зізнатися, але ми ж спершу хотіли позбутися Дімочки… Ганнуся ж була ще дитиною, яка з неї мати… Батьків у неї не було — мати померла рано, а батько в тюрмі згинув. Я її сама виростила. А тут — в подолі принесла… Ну куди народжувати?
Коли прийшли до лікарні, чекали черги на ту процедуру, до нас підійшла одна жінка. Теж на аборт. Каже — діти ж ні в чому не винні. Як мене луснуло тоді по лобу — як можна невинну дитину вбивати? То був знак згори, щоб ми зупинились. І Дімочку вберегли.
Та жінка — сам Господь її послав. Ми з Ганною пішли додому. До останнього вона ходила до школи, закінчила дев’ятий клас, і цього нам вистачило. Діма народився, я з ним сиділа, а Ганя пішла до училища, навчилася на кондитера. Петрик, Дімин батько, нічим не допомагав, і його батьки теж.
Та нічого, справилися. Потім Ганя за хорошого чоловіка вийшла заміж, ще й доньку народила. Теперички торти пече на замовлення, непогано заробляє. Ви не хвилюйтесь — якщо Діма з Мариною одружаться, їм є де жити. Я їм свою квартиру віддам, а сама до Гані переїду. Ось така в нас історія.
Юля не вірила своїм вухам. То ж були ті самі бабуся з онукою, які тоді пішли з лікарні. Адже саме завдяки їм вона вирішила залишити дитину — свою кохану Маринку…
Після тієї розмови з бабусею їй раптом стало спокійно — вона зрозуміла, що треба народжувати, усе буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, її першого кохання. Життя розвело їх у різні боки, а коли вони знову зустрілися — він був уже не вільний. Лише раз вони побачилися, після чого вона зрозуміла, що вагітна.
Руйнувати його сім’ю вона не хотіла, про дитину йому не сказала, вирішивши, що не має права народжувати — ні собі, ні дитині життя псувати.
Вирішивши зробити аборт, Юля переконувала себе, що так буде краще. Але ті бабуся з онукою за п’ять хвилин змінили її думку. Якщо вони справляться, то вона й тим більше. Вона відчула, що це — знак.
Юля пішла зЮля пішла з лікарні вслід за ними, і тепер, через двадцять років, дивилася на свою доньку та її нареченого, усміхаючись долі, яка врешті-решт звела їх усіх разом заради щастя.