Оксана стискала зуби, щоб не ридати на весіллі сусідки. Поправила блузку на округлому вже животі й, штовхаючи перед собою візок із сином, відчинила двері кав’ярні.
Звичайна неділя, коли київські мами дітей-інвалідів збиралися в “Барвінок”, щоб трохи перепочити від нескінченних лікувань та боротьби за майбутнє своїх дітей. Вони самі влаштували собі відпочинок — без фондів чи меценатів. Кав’ярня на цей час закривалася лише для них. Господиня безкоштовно частувала чаєм, пампушками й увімкнула караоке. І вони, на кілька годин, ставали знову просто молодими жінками — сміялися, співали, жартували.
Оксана приходила завжди, навіть коли не було сил. Бо тут її розуміли. Але сьогодні вона мовчала, не знаючи, як сказати подругам, що вагітна, а чоловік “взяв ноги в руки”, залишивши її з хворим сином і ще однією дитиною під серцем. Друга дитина — зайва, адже у першого ДЦП. Але Оксана відмовилася… І ось, через три місяці, він живе з іншою, а в неї ледь вистачило грошей на бензин, щоб доїхати сюди.
“Ну, признавайся, що трапилося?”, — підсіла до неї Галина Шевченко, енергійна й яскрава. Її донька, Марія Коваль, теж у візку, але завдяки матері перемагала на співочих конкурсах по всій Україні. І жила — щасливо.
Оксана хотіла розплакатися, але Галина різко перебила:
“Все зрозуміло. Пішов? Ну, і хай йому. А ти скажи — які в тебе є ресурси? Що допоможе поставити дітей на ноги?”
“Та нічого”, — всмикнула носом Оксана.
“Не буває так! Бог же є, вірно? А поговірку знаєш — “Бог рукавички носить, але руки людські”? Бери мікрофон, забудемо про все, вип’ємо чаю, а вдома подумаєш. І почитай статтю психологині Дзюби про ресурси. Вихід є завжди. Ну хіба можна вбивати диво?”
Оксана сміялась і співала, а з сином грали волонтери. Їй дали пампухів додому, і вперше вона не здригнулася від тиші порожньої хати.
Ресурси… Вночі, вклавши сина, який прошепотів: “Мамо, я тебе люблю, ми разом все подолаємо”, — вона сіла записувати, що в неї є.
Ось перший. Точніше, другий. Є Господь, який поряд. Є син, хоч і у візку, але з ясним розумом і великим серцем. Він допоможе з сестричкою. Він — її натхненник!
Але далі список був коротким, і Оксана не спала до ранку.
Зранку вона ледь піднялася, але на Літургію мусила піти.
“Господи, Господи!” — шепотіла вона у своєму улюбленому храмі на Прорізній у Києві. Настоятель мріяв побудувати тут центр для дітей-інвалідів. Після служби він підійшов до неї, зібрав продукти, що парафіяни принесли “на канон”.
“Це тобі й синові, Оксано, — тихо сказав священник. — Бабуся Ганна буде приносити їжу після пологів. Вона живе поруч, допоможе з дітьми. Скажи, що ще потрібно?”
Оксана дивилася на нього, зніяковіла.
“Не мовчи. Люди уникають чужих бід, бо не знають, як допомогти. Приходь на чай, подумаємо.”
Так вона зрозумла — добрих людей більше. Їм треба показати, як допомогти. І ще — їй довелося зламати гордість, коли вона почала просити друзів посидіти з сином. На її подив, вони радо відгукнулися, приносили їжу та речі. І замість гордості в серці з’явилися смирення і подяка Богу.
У список ресурсів вона внесла Господа, сина, парафію, друзів.
Але страх не відпускав. Пологи близько, а в неї немає роботи.
Наступного дня прийшла величезна посилка — нові речі для дівчинки, візок, постіль. У Фейсбуці чекав лист від жінки на ім’я Тетяна:
“Шановна Оксано, сподіваюсь, речі вам стануть у пригоді. Знайомі розповіли про вашу ситуацію. Хоч яка б вона не була — це тимчасово. Я працюю у великій компанії у Львові й можу щомісяця переказувати вам 4000 гривень на картку. Прошу молитися за мене й мою покійну матір, Фросину. З вдячністю за те, що ви зберегли диво. Тетяна.”
Оксанині руки тремтіли. Коли вона дочитала, у двері подзвонили. Прийшов друг погуляти з сином.
А з ним — іноземець.
“Оксан, це Жан-П’єр, з Франції. Він тут у відрядженні, але ніхто не розуміє його акценту. А ти ж знаєш французьку? Допоможеш з перекладами? Три місяці до пологів — якраз час підробляти. ”
Ввечері вони обговорили деталі, Оксана пригостила чаєм і включила запис співу Марії Коваль.
“Що неможливо людині — можливо Богу. Правда, Жан-П’єр?” — сказала вона ідеальною французькою.
Потім увійшла до кімнати й викреслила в списку все, крім одного слова — “Бог”. Бо Господь піклується.
Якщо дав дитину — то й дасть на дитину.