— Як ти на це наважуєшся? — хвилювалася донька. — Мам, ти ж там будеш сама в цьому селі, тобі не страшно?
— Люди є скрізь, — спокійно заперечувала Оксана Миронівна. — І там знайду собі друзів, ти тільки не хвилюйся. А тебе я завжди чекатиму в гості. В місто вже точно не повернуся. Я пенсії чекала, як нагороди. І хатка гарна знайшлася. Та ще й у розстрочку. Хіба це не диво?
Настрій у Оксани був чудовим. Мало того, що вона втілила свою мрію про хатку в найближчому до міста селі, була й інша причина їхати. Доньці вже виповнилося тридцять, а вона все ще не могла знайти пару. Тому Оксана й вирішила залишити їй квартиру — хай дівчина влаштовує своє життя.
— Господарюй тут, а я навідуватимуся, коли потрібно буде на ринок чи в магазини, — обійняла вона Галю й сіла в автобус, який поніс її до мрії.
У селі Оксана швидко призвичаїлася. Зовсім не сумувала за міською квартирою, адже і раніше проводила час на дачі, яку вже продала. Село було чудове: з крамком, автобусним сполученням, навіть із фельдшерським пунктом та бібліотекою.
— Красота! — любила голосно повторити Оксана, виходячи вранці на ґанок і потягаючись. Сусіди були відзивні, пропонували допомогу, але жінка відмовлялася — їй дуже хотілося все робити самостійно.
До того ж перший час часто приїжджала Галя, яка не могла звикнути до відсутності матері. Жарт жартом, але вони ж жили пліч-о-пліч усі ці роки, а тепер Галі треба було створити сім’ю, щоб не засмутити маму. Так їй і наказувала сама Оксана Миронівна.
Весна видалася теплою та вологою.
— Це добре, — казав сусід Оксани, сімдесятирічний пенсіонер Дмитро Дмитрович. — У вологу землю сіяти — саме те. Урожай буде.
А Оксана не тільки впоралася з городом, але й завела курочок та качок, адже хлітку було відремонтовано.
Жінка літала, як на крилах: зранку виходила у двір, годувала пташок, відчиняла парник, полола, а її міський кіт Граф ішов за нею слідом, прищурюючись на курку та півня.
— Нічого, Графуню, до хорошого швидко звикаєш. Ось і ти, бачу, вже хазяїном тут ходиш. Молодець.
Незабаром до Оксани прибилася й безхатькова собака Циганка, яка раніше блукала селом — хто що дасть, зимувала де попало. Але жінка від жалю пускала її у двір, і вже псина нікуди не йшла, дивлячись щасливими очима на добру господиню, що клала їй у миску кашу з м’ясними обрізками.
Циганка оселилася під ґанком, а потім Дмитро Дмитрович змайстрував їй утеплену будку за проханням Оксани.
У селі заговорили про нову сусідку як про добру й господарну жінку й усміхалися їй при зустрічі.
А донька Галя довго не могла звикнути до від’їзду матері, ніби відчувала провину.
— Як я тобі віддячу, мамо? — питала вона, приїжджаючи на вихідні.
Але коли Галя зустріла свого Олега, то оцінила вчинок матері вдруге. Дівчина вийшла заміж, і через рік народила донечку Софійку.
— Ось ти мені й віддячила, — сміялася задоволена бабуся Оксана. — Рід наш продовжується! Онученька, як же добре… Будете до мене на літо приїжджати, я козу заведу — хай внучку цілющим молоком поїть.
Так минули роки, і Оксана Миронівна стала справжньою сільською господинею. Галя з чоловіком приїжджали до неї в баньку паритися, допомагати з горІ так, рік за роком, у селі, де яблуні гнулися від плодів, а в печі тріщали дрова, Оксана Миронівна знайшла те, що шукала все життя — щастя, яке завжди було поруч, у простоті, праці та теплі рідних серць.