— Барбос, іди сюди швидше! — Вискочивши з машини, Василь кинувся до пса, що лежав на узбіччі.
Але Барбос не підвівся, не замахав хвостом… Василя обійняло жахливе усвідомлення — пес помер. «Що я тепер скажу мамі?!» — думав він, схилившись над тілом улюбленця, а нестримні сльози падали на його сиву морду.
***
Старий пес Валентини Гаврилівни з першої зустрічі не взлюбив її невістку Світланку. Чомусь він клацав зубами, коли вона проходила повз, і нервово стукав хвостом по ґанку. Світла пса боялася і ненавиділа по-тихому.
— Ох і потвора… Якби не Василь, давно б тебе на усыплення відправила! — шипіла вона.
— Світко, ну годі! Може, йому твій парфум не подобається, а може, звук каблуків дратує. Він же старий уже, а старі пси, як і люди, бувають дивні… — захищав пса Василь.
А Валентина Гаврилівна лише хмурилася, слухаючи цю розмову. «Оце дівчина… Якби знала, яким Барбос був у молодості! Справжній герой, а не просто собака».
***
Валентина Гаврилівна завжди уникала втручатися у життя сина. Навіть коли він познайомив її із Світланою — не сказала ні слова, хоча серце не лежало до цієї дівчини. Щось у ній було ненатуральне: усміхається, а від очей тепла нема.
— Мам, ну як тобі Світла? Красуня, правда? — спитав колись Василь.
— Ти для себе дружину вибирав, сину… Головне, щоб тобі добре було, — відповіла вона, міцно обійнявши сина.
Після весілля молодята оселилися в Світланчиній хрущовці, що дісталася їй від бабусі. Василь тепер рідко навідувався до матері в село — дружина сюди не любила їздити. Але того літа раптом захотіла «поринути в екотему».
— В інтернеті пишуть, що сільський туризм дуже корисний для здоров’я! До того ж модно! Але подорожі дорогі… Тому я згадала про твоє село, — говорила Світла, збираючи чемодани.
Василь зрадів. Робота дозволяла працювати віддалено, і вже через пару днів вони були на місці.
— Ну нарешті! — Валентина Гаврилівна зустріла їх на ґанку. — У нас не гірше, ніж у ваших Туреччинах!
— Ну, не сказала б… — протягнула Світла. — До речі, у вас є якісь тварини? Щоб повне занурення у сільський побут.
— Ну, Барбос та півтора десятка курей. Була ще коза, та вмерла…
Світла з огидою глянула на пса, що грівся на сонці.
— Я мала на увазі корисних тварин! А не цих собачих пенсіонерів.
— Зате у мене великий город, — поспішно додала Валентина Гаврилівна. — Можеш «поринати» там!
— Годі, завтра вранці й почнемо, — сказав Василь. — А зараз час спати.
Він узяв чемодани і поніс у хату. Світла йшла за ним, провалюючись каблуками у землю. На ґанку Барбос підвів голову й загурчав. Вона аж підстрибнула й сховалася за чоловіка.
— Не ображайся, Барбоско, — промурчав Василь, гладячи пса. — Вона не зла…
***
Наступного дня Світла вийшла на город разом із свекрухою. Але в її очах усі рослини були однакові.
— Це морква, а це бур’ян! Вирвуй його! — навчала Валентина Гаврилівна.
— Я не професор ботаніки! — огризнулася Світла.
Сніданок, бруд на білому спортивному костюмі, зіпсований манікюр, а через годину й поясниця почала боліти.
— Досить! Це не екотерапія, а каторга! — оголосила вона.
— А я хотіла ще курей показати…
— Кури — завтра!
Ледачим кроком вона попрямувала до хати. Але на ґанку знову лежав Барбос і показав зуби.
— Він мене ненавидить! — скаржилася вона ввечері. — А якщо вкусить?!
— Барбос ніколи нікого не кусав, — сказав Василь. — Може, варто перед ним вибачитися?
— Ти зовсім з’їхав! — Світла лише крутнула пальцем біля скроні.
***
Однієї ночі їй не спалося, і вона вийшла подихати свіжим повітрям. Раптом у кущах зашелестіло — і почулося гарчання. Перелякана, Світла рвонулася і впала… прямо у кропиву.
— Нащо ти вночі шастаєш? — догадувався Василь, витягаючи її.
— Твій «добрий» Барбос майже з’їв мене! — сичала вона, почервоніла від висипу.
— Може, варто було не підкрадатися?
Світла не пробачила псу цього. Наступного дня вона знайшла місцевого чоловіка, заплатила йому двісті гривень, і той погодився відвезти Барбоса подалі.
— Щоб не знайшов дороги назад! — наказала вона.
***
— Василю, де Барбос? Він ніколи далеко не йде… — тривожилася мати.
Весь день вони шукали, але безрезультатно.
— Може, сам пішов у ліс помирати? — сказала Світла. — Заведіть нового.
— Він був не просто собакою… — Валентина Гаврилівна сіла на ґанок і заплакала. — Якби не він, тебе б уже не було. Пам’ятаєш ці шрами?
— Ти казала, що я обпікся…
— Пожежа була. Тобі п’ять років. Барбос витягнув тебе з полум’я… А бабусю врятувати не встиг.Василь мовчки слухав матір, а потім обережно взяв її за руку і сказав: “Він завжди буде в наших серцях, а тепер для нас настав час знайти нового друга, який так само буде нас любити”.
