Той вечір розділив життя Оксани на «до» та «після».
— Розумієш, Оксанко, я зустрів іншу. Ми з нею — як дві половинки. Романтика! Не те, що в нас з тобою: раз на рік, і то якщо по святках, — заявив Віталій, знімаючи з пальця обручку.
Він говорив це з якоюсь зневагою, ніби провина була лише в ній. Оксана слухала мовчки. Не благала, не плакала, не зупиняла. Відпустила.
— Ділити нічого не будемо. Квартира моя, добрачна, машина теж. Пса тим більше не віддам. Хоча й заведений у шлюбі, це моя віддушина, — промовила вона трохи пізніше.
— Та мені байдуже на нього. Бери. А от машину з квартирою я б поділив.
— Якби ти давав гроші на це, — перебила Оксана. — А так — не суди.
Віталій щось пробував доводити, але врешті пішов. А вона залишилась — із псом, Барсіком, і з бажанням помститися. За все.
Оксана тяжко переживала зраду.
— Навряд чи я комусь тепер довірятиму, — ділилась вона з подругою.
— Я взагалі не уявляю, як ти його так легко відпустила. Треба було проучити.
— Як?
— Утримати всіма правдами й неправдами, а потім кинути.
Оксана лише знизала плечима.
— Помста — та страва, що подається холодною. Зачекай, скоро він об’явиться.
— Чому ти так думаєш?
— Бо ви разом 7 років, а ця Марина — просто захоплення з фітнес-клубу. Ще й на 15 років молодша. Скоро Віталій зрозуміє, яку помилку зробив.
Так і сталося.
Не минуло й трьох місяців, як Віталій з’явився на горизонті.
— Ти вдома? Я повз проїжджаю, треба заїхати.
— Навіщо?
— Залишив у тебе улюблений парасоль. Осінь на дворі, він мені потрібен. Хочу забрати.
— Ну, бери… — Оксана не сперечалась, дозволяла колишньому приїжджати й оглядати шафи в пошуках речей, які міг забути при переїзді. Дозволяла й бачила, як колишній мучиться. Їй здавалось, він буквально шукав причини для візитів.
Коли речі були вивезені до останнього цвяха, у Віталія знайшлась нова причина:
— Оксанко, я зараз приїду. Чекай.
— Ще щось забув? — здивувалась Оксана, потираючи руки від радості, що колишній чоловік поводиться так, як і казала подруга.
— Барсіка давно не бачив. Я занудив по ньому. Певен, що він теж.
— Барсік? По тобі? Звісно, ні! Ти думаєш, собаки й жінки чекають на тих, хто їх зрадив?
— Я все одно заїду. Марина замкнула двер на той ключ, якого в мене нема, і поїхала на фітнес-зустріч. Мені до завтра треба десь перебути.
— Ось, їдь у готель.
— Але… можна, я хоч по вечеряти заїду?
— Гаразд, — зжалилась Оксана.
Віталій приїхав.
— У тебе така картопля з грибами… Я б за неї душу продав! — говорив він, захоплюючись кухнею колишньої дружини. У Марини все якесь… несмачне. Вічна дієта. Я раз попросив картоплю підсмажити, вона так кричала! Каже, що я товстий…
У відповідь ОксанаА вранці Віталій намагався додзвонитися, але Оксана вже не підіймала трубку — у її серці нарешті з’явився спокій.