Відплата для зрадливого партнера

Оцей вечір поділив життя Оксани на “до” та “після”.

— Розумієш, Оксанко, я зустрів іншу. Ми з нею як дві краплі води. Романтика! Не те, що в нас — раз на рік, та й то під свята, — заявив Віталій, знімаючи з пальця обручку.

Він говорив це зі зневагою, ніби проблема була лише в ній. Оксана слухала мовчки. Не благала, не плакала, не тримала. Відпустила.

— Ділити нічого не будемо. Квартира моя, добрачна, машина теж. Собаку тим паче не віддам. Хоч і заведений у шлюбі, це моя віддушина, — сказала вона трохи пізніше.

— Та мені байдуже на нього. Бери. А от машину з квартирою я б поділив.

— Якби ти гроші на це давав, — перебила Оксана. — А так — не осудь.

Віталій щось намагався довести, та так і пішов. А вона залишилася — з псом, Боніком, і з бажанням помститися. За все.

Оксана важко переживала зраду.

— Навряд чи я комусь тепер довірятиму, — ділилася вона з подругою.

— Я взагалі не уявляю, як ти можна було його так легко відпустити? Треба було проучить.

— Як?

— Тримати всіма правдами й неправдами, а потім кинути.

Оксана лише знизала плечима.

— Помста — це страва, яку подають холодною. Зачекай, скоро він обереться.

— Чому ти так думаєш?

— Бо ви разом 7 років, а ця Альона — просто захоплення з тренажерки. Та ще й на 15 років молодша. Скоро Віталік зрозуміє, яку помилку зробив.

Так і сталося.

Не минуло й трьох місяців, як Віталік з’явився на горизонті.

— Ти вдома? Я повз їхав, треба заїхати.

— Навіщо?

— Залишив у тебе улюблений парасоль. Осінь, він мені потрібен. Хочу забрати.

— Ну, бери… — Оксана не сперечалася, дозволяла колишньому приїжджати й оглядати шафи в пошуках речей. Вона бачила, як він мучиться. Їй здавалося, він просто шукав привід для візиту.

Коли речі були вивезені до останнього цвяха, Віталік знайшов нову причину:

— Оксанко, я зараз приїду. Чекай.

— Ще щось забув? — здивувалася Оксана, потираючи руки від задоволення, що колишній поводиться так, як казала подруга.

— Боніка давно не бачив. Сумую за ним. Впевнений, він теж.

— Бонік? За тобою? Звісно, ні! Ти думаєш, собаки й жінки чекають на тих, хто їх зрадив?

— Я все одно заїду. Альона замкнула двері на ключ, якого в мене нема, і поїхала на фітнес-турнір. Мені до завтра десь перекантюватися.

— Поїдь у готель.

— Але… можна, я хоча б по вечеряти заїду?

— Гаразд, — змилувалася Оксана.

Віталік приїхав.

— У тебе така картопля з грибами… Я б за неї душу продав! — хвалив він страву колишньої дружини. — У Альони все якесь… несмачне. Вона ж постійно на дієті. Я попросив картоплі пожарити, вона так кричала! Каже, що я товстий…

Оксана розсміялася. Колишній чоловік виглядав жалюгідно. За три місяці цих “яскравих” стосунків Віталік не просто схуд — він немов зсох. А це додало йому ще десяток років.

— Їж. Тобі, навпаки, треба набрати, — сказала вона, відрізаючи шматок м’яса Боніку. Віталій слідкував за цим і подумав, що пес у Оксани харчується краще, ніж він у Альони.

— Тобі час, — сказала Оксана, бачачи, що колишній наївся й засів перед телевізором. Як колись.

— Дай хоча б відпочити! У мене такого доброго вечора давно не було!

— У мене справи, вибач.

— Та ну?! — Віталій прищурився. Він не міг подумати, що його Оксана, завжди “вірна жінка”, могла б знайти когось іншого.

— У мене побачення, — спостерігаючи за його реакцією, сказала вона.

— З ким?

— Не твоя справа. Звільни місце. І диван. Він нам знадобиться.

Обличчя Віталія витягнулося. Але довелося йти. Він сподівався, що Оксана “по старій пам’яті” дасть йому не лише диван, а й ласку.

Збираючись, Віталій кинув:

— Брешеш, Оксано. До тебе ніхто не прийде.

— А це чому?

— Якби прийшов — давно б кран полагодив. Будь-який чоловік не дозволить, щоб у домі його жінки було таке.

— А до мене приходять не крани лагодити, а для задоволення. Іди, Віталіку. Лагоди крани у Альони. Хоча, мені здається, там усе безнадійно. Кран у мене підтікав ще за тебе. А ти нічого не робив.

— Я не вмію. Зате в іншому я гарний.

— Та не зрівняєшся з моїм новим, — сказала Оксана і зачинила двері перед носом Віталія.

Вона зі злорадством спостерігала за ним через вічко. Віталій потоптався й пішов.

Зателефонував через кілька днів.

— Тобі чого?

— Я просто сумую. Ми ж стільки років разом. Звичка, мабуть.

Спочатку Оксані було приємно, що колишній скаржиться на Альону, щоА коли через місяць Віталій знову зателефонував, Оксана вже й слухати не стала — адже в її двері дзвонив не сантехнік, а справжнє щастя.

Оцініть статтю
Соняшник
Відплата для зрадливого партнера