Жінка жила в гарному будинку. Поруч, на клумбі, розквітали гортензії й петунії. Фіолетове буйство барв просто запаморочувало голову.
Вона закидала ноги на садові гойдалки й читала книжку. У печі дозрівав абрикосовий пиріг. Аромат змішувався з м’ятим запахом кущів, і здавалося, що в раю пахне так само.
Вона завжди точно знала, коли він мав приїхати. Того дня зранку замішувала тісто. Вигадувала нові начинки для своїх пирогів. А от всі ці картоплі, соуси та борщі їй не подобалися. Чарівність була в тісті, яке слухняно набувало потрібної форми під її спритними руками.
Смішно. Колись пироги пекла лише бабуся. А тепер — вона. І вона, звісно, ще не бабуся.
Він ніколи не знав наперед, коли поїде до неї. Просто минув час — і його раптом починало до неї тягнути. І завжди телефонував уже з дороги.
У нього не було нічого і нікого. Крім минулого життя, двох шлюбів, одного сина, переїзду в інше місто, речей у багажнику авто, купи спогадів та повільного виповзання з чорної діри розпачу й злости.
Познайомились банально. На пляжній вечірці. Чужа компанія дорослих людей. Його затягнув друг, її — сестра. Обоє не хотіли йти, тому й сиділи, мов чужинці, на тому святі життя. А потім він запросив її на танець. І купив чомусь банальну троянду на довгому стеблі у дівчини-квітникарки. А потім повіз її додому через усе місто.
І все переплелося. І він злякався. Навіщо знову мучити серце?
Та щоразу, коли пустота ставала нестерпною, він сідав у машину і їхав. Щоб заритися в її волосся й прошепотіти на вухо: “Ну, привіт…”
Він навіть почав думати, що міг би залишитися тут і жити.
Одного разу навіть сказав їй про це. У неї спалахнули й одразу згасли очі: “Як хочеш, як вирішиш, як вважаєш за потрібне”.
І щоразу прощалися, наче рвали по живому. Він уже виходив за ворота, але зупинявся й озирався. І повертався, щоб поцілувати її. І знову намагався поїхати. І знову повертався.
Шкодував, що пізно зустрів цю жінку. Радів, що взагалі її зустрів.
А вона наливала чай у високу кружку, різала пиріг і сідала навпроти. Нічого особливого. У його житті були справжні пристрасті й гарячкові ночі. Та виявилося, що йому потрібна була ця тиха й спокійна любов. Пахне м’ятою й полуничним варенням. Або малиновим. Або порічковим. І розмови до світанку. І вигин її стегна. І сонна усмішка. І її подих у телефонній трубці через кілометри й супутниковий зв’язок.
Не став чекати вихідного. Подзвонив, як завжди, з дороги. Вимкнув телефон, додав звук музики й не почув удар.
Вона так ніколи й не дізнається, що він їхав до неї назавжди.
Він так ніколи й не дізнається, що у його доньки очі — проймаюче-блакитні…