— Просто роби свою справу, — голос Дмитра звучав байдуже. Він навіть не підвів очей від телефону. — Твоє завдання — створювати затишок. Я годую сім’ю, ти ведеш дім. Усе чесно.
Я завмерла з тарілкою в руках. За двадцять три роки шлюбу я звикла до всього, але ці слова…
Мар’яна, моя найкраща подруга, що сиділа навпроти, крізь вино хитнула головою:
— А що він сказав поганого? Багато хто мріяв би опинитись на твоєму місці, Соло.
Мій погляд метнувся до сина. Євген сидів, схиливши голову. Його телефон здригнувся.
— Дмитре, — я поставила тарілку на стіл. — А ти не думав, що я можу бути чимось більшим, ніж покоївка?
— Ось і почалося, — він закинув очі до стелі. — Ми ж усе обговорили, коли ти звільнялася з роботи.
— Тобто ти переконав мене, що так буде краще для всіх?
Щось у моєму тоні змусило його відірватися від екрана. Наші погляди зустрілися, і я побачила в його очах іскорку страху. Невже він думав, що я не помічаю їхніх обмірковувань, випадкових дотиків?
Євген раптом підвівся зі столу:
— Я піду? У мене завдання з програмування.
— Звісно, йди, — відповіла я, не відводячи очей від чоловіка.
Стукіт дверей, що вдарили об коробку, розійшовся луною по квартирі. Мар’яна зникла. Дмитро мовчки збирав посуд.
— Залиш це. Сядь.
— До чого ця розмова? — він завмер біля раковини.
— До того, що я не посудомийка. Пам’ятаєш, ким я була до того, як ти переконав мене, що «дітям потрібна мати вдома»?
— Знову за своє?
— Ні. Це ти вирішив. Як і завжди.
Телефон чоловіка тихенько дзинькнув. Повідомлення.
— Не відповіси? Від Мар’яни?
— Годі. Ти поводишся недоречно.
— Недоречно? Давай поговоримо про доречність. Розкажи мені про спільний проект із моєю найкращою подругою.
Гострий звук ляпаса розтяв повітря. Але це не Дмитро вдарив мене. Це я влупила йому.
— Мам? — голос Євгена з коридору змусив нас здригнутися. — Я до Олега, можна?
— Звісно, серденько.
О третій годині ночі я прокинулася від гуркоту дверей. Євген?
— Ти де був? — я завмерла в дверях кухні.
Він здригнувся, поспіхом ховаючи щось у кишеню.
— Женю, що відбувається?
— Я… я кинув універ. Два місяці тому. Не хочу бути програмістом! Це батькова мрія, не моя.
— А гроші? Кому ти винен?
— Позичив. Двісті тисяч. На курси фотографії. Тепер вимагають, погрожують сказати батькові.
— Завтра розберемося, — промовила я.
Договорити не встигла. У замку повернувся ключ. Дмитро.
— Не спиться? — його голос був хрипким. Від нього пахло горілкою.
— Тату, я поясню, — Євген став між нами.
— Що саме? Те, що мій син — брехун? Мар’яна мені все розповіла. Про універ.
Я оч— Я звільняю тебе від обов’язків, — прошепотіла я, обертаючи його ключі в долоні, і в ту мить по спині пробіг холодок спокою.