“Мамо, я більше не можу так жити,” — Марійка стояла біля вікна, вдивляючись у сіре небо, затягнуте важкими хмарами.
“Як це не можеш? Двадцять два роки могла, а тепер раптом не можеш?” — Ганна Іванівна розвела руками, її зморшкувате обличчя спотворилося від обурення. “Ти з глузду з’їхала в такі роки? Про що ти думаєш?”
Марійка гірко посміхнулася. Про що вона думає? Про безсонні ночі, коли чекала чоловіка з “ділових зустрічей”. Про зневажливі погляди, якими він обдаровував її за обідом. Про те, як він називав її “старою бабой” перед друзями, а потім сміявся — мовляв, почуття гумору треба мати.
“Я думаю про те, що хочу нарешті пожити для себе,” — тихо відповіла вона.
“Для себе?” — мати видала короткий смішок. “А про мене ти подумала? Куди я дінуся? На мою пенсію тільки хліб купувати! Андрій нас обох утримує, до речі.”
Марійка відчула, як у горлі завмерло. Завжди так — варто заговорити про себе, як мати миттєво виставляє рахунок. Борг, обов’язки, провина — вічні кайдани, які вона тягне через все життя.
“Я влаштувалася на роботу, мамо. Бухгалтером у приватну фірму.”
“Що?” — Ганна Іванівна опустилася на стілець, притиснувши руку до грудей. “Ось чому ти на курси ходила? Готувалася? За моєю спиною все вирішила?”
“Я не зобов’язана…”
“Ні, зобов’язана!” — мати підвищила голос. “Я тебе виростила, ночей не спала! Я тобі життя віддала! А тепер ти хочеш все зруйнувати? Через що? Через свої капризи?”
У передпокої хлопнули двері — повернувся Андрій. Його важкі кроки пролунали як вирок. Марійка стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні.
“Про що сперечаємося, пані?” — його голос, як завжди, виливався медом, коли поруч були сторонні. “Ганно Іванівно, ви так кричите, що сусіди збіжаться.”
“Твоя дружина з глузду з‘їхала!” — мати миттєво переключилася на зятя. “Каже, на роботу влаштувалася, розлучитися хоче!”
Андрій повільно повернувся до Марійки. В його очах мигнуло щось холодне, зміїне.
“Ось як?” — протягнув він. “І давно це в тебе в голові, кохана?”
Марійка відчула, як по спині пробіг холодок. Цей тон вона знала надто добре — оманливо-ласкавий, що віщував бурю.
“Не в голові, Андрію. Вирішила.” — вона сама здивувалася твердості в своєму голосі.
“Вирішила вона!” — мати знову розвела руками. “Андрію, ну скажи їй! У неї ж клімакс, мабуть, зовсім розум загубила!”
“Мамо!” — Марійка різко обернулася. “Годі! Мені п’ятдесят два, я не істеричка й не божевільна. Я просто більше не”Не можу більше жити в брехні,” — сказала Марійка і вийшла за поріг, відчуваючи, як важкий камінь з душі нарешті звалюється.