Вечірнє світло м’яко просочувалося крізь тюль. Соломія поставила на стіл дві тарілки з вечерею й глянула на годинник. Восьма година. Андрій обіцяв бути о сьомій, але його слова останні місяці вартували копійки. Соломія набрала чоловіка — абонент не доступний. Вона зітхнула й прибрала одну тарілку до холодильника. Знову вечеряти на самоті.
Зі сторони їхня сім’я виглядала ідеально. Більше десяти років разом, гарний будинок, стабільний дохід. Друзі вважали їх ідеальною парою на тлі власних проблем. Найдивніше, що Соломія теж у це вірила. Аж до недавнього часу.
Все розпочалося з дрібниці. У лютому Андрій уперше за десять років забув про їхню річницю. Ввечері Соломія запитала чоловіка прямо.
— Ти пам’ятаєш, яке сьогодні число?
— Середа, — відповів Андрій, не відриваючись від телефону.
Соломія тоді нічого не сказала, просто пішла, намагаючись заспокоїти тривогу.
Потім помітила: Андрій став частіше затримуватися допізна. На запитання відповідав коротко, погляд відводив: «На роботі завал». Соломія хотіла зрозуміти, вірила втомленому обличчю чоловіка й відступала. Поступово вечори на самоті й друга порція вечері в холодильнику стали нормою.
У середині березня Соломія побачила зміни у зовнішністі Андрія: нова зачіска, дорогі сорочки, незнайомий парфум.
— Вирішив змінити імідж? — запитала вона.
— На роботі нові вимоги — бізнес-стиль, — відповів Андрій, але в його очах вона побачила страх хлопця, який збрехав.
А потім настав той самий вечір. Телефон чоловіка пропищав, поки той був у душі. Соломія пройшла повз, але ім’я відправника спалахнуло перед очима.
«В».
І коротке повідомлення: «Сьогодні, як завжди?»
Більше вона не читала. Інтуїція не підвела. Того вечора вона подзвонила подрузі Марії, яка порадила: «Або питай прямо, або вирішуй для себе, що робити, якщо він зраджує».
Квітень приніс остаточну ясність. Андрій став мовчазним, ввічливим і цілком чужим мешканцем. Того дня, коли все вирішилося, Соломія повернулася з роботи раніше. Андрій увійшов коло сьомої й, побачивши її, завмер.
— Нам треба поговорити, — сказав він серйозно.
Соломія кивнула.
— Я йду, — промовив Андрій прямо. — У мене інша жінка. Я її кохаю.
Так просто. Усе вмістилося у три фрази.
— Її звуть Віра? — запитала Соломія.
Андрій здригнувся.
— Давно?
— Місяці три, — він дивився убік. — Я зрозумів — це справжнє.
— Добре, — вона підвелася. — Тільки знай — повернення не буде. Ніколи. Сьогодні переночуєш тут, а завтра щоб і духу твого не було.
Сльози прийшли потім, уночі. Вранці Андрій зібрав речі й пішов, залишивши на столі зв’язку ключів. Квартира здавалася дивно порожньою, але Соломія відчула полегшення. Повітря стало чистішим.
Минуло два тижні. Соломія занурилася в роботу. Все змінилося, коли вона зустріла Остапа, колегу Андрія.
— Привіт, Остапе. Як Андрій?
— Ти що, не знаєш? Його звільнили три тижні тому. Проект провалив.
— Дивно, — зауважила вона.
— Мабуть, кохання закрутило голову. Віра вміє відволікати, — промовив Остап.
— Ви з Вірою давно знайомі? — запитала Соломія.
— З університетських часів, — відповів він і змовк, зрозумівши, що сказав зайве. Швидко попрощався і пішов.
Відповідь прийшла через два дні від Тетяни, бухВона закрила щоденник і глянула у вікно, де весняний дощ стихав, ніби саме зараз у світі все мало початися спочатку.