Оксана завмерла, коли почула слова свекрухи. Пальці самі розігнулись, і піднос із гучним тріском впав на підлогу веранди. Усюди розлетілися уламки скляного посуду.
Віктор і Наталя Степанівна різко обернулися. На обличчі свекрухи переляк швидко змінився граною турботою.
— Донечко! — скрикнула вона, підводись. — Ти ж не порізалася? Давай допоможу!
— Не підходьте до мене, — Оксана виставила вперед руку. — Я все чула.
Вона перевела палаючий погляд на чоловіка. Віктор сидів з опущеними плечима, схиливши голову й нервозно перебираючи скатертину.
— Вікторе, — голос Оксани дзвенів від напруги. — Тобі є що сказати?
— Оксанко, ти все неправильно зрозуміла! — защебетала Наталя Степанівна. — Ми просто міркували…
— Я не з вами розмовляю, — різко перебила її Оксана. — Вікторе?
Настало важке мовчання.
— Сину, — знову почала Наталя Степанівна, підходя до Віктора й кладучи руку йому на плече. — Ти ж не залишиш матір?
Віктор повільно підвів голову. Його погляд зустрівся з очима Оксани — у них читалися біль і глибокий сором.
— Мамо, — його голос звучав тихо, але твердо. — Я люблю тебе. Ти моя мати, і я завжди буду про тебе піклуватися.
Наталя Степанівна тріумфально посміхнулася, кинувши переможний погляд на невістку. Але Віктор підвівся і продовжив:
— Але Оксану я люблю більше. І я не зроблю нічого, що зашкодить їй.
Посмішка зіскользнула з обличчя Наталі Степанівни.
— Що ти кажеш, сину? — прошепотіла вона.
— Я кажу, що тобі варто зібрати речі й поїхати, — твердо сказав Віктор. — І не повертатися, поки ти не вибачишся перед Оксаною й не зрозумієш, що немає нічого важливішого за родину, яку я створив.
— Родину?! — очі Наталі Степанівни розширилися від лютості. — А я тоді хто? Я, яка тебе народила й виростила!
— Мамо, — похитав головою Віктор. — Ти намагалася змусити мене обдурити власну дружину й забрати у неї будинок. І це не перший раз, коли ти мною маніпулюєш.
— Це вона тебе змінила! — закричала Наталя Степанівна, показуючи на Оксану. — Відвернула сина від матері! Хай тобі буде клято!
— Досить, — підвищив голос Віктор, і свекруха змовкла. — Я більше цього слухати не буду. Або ти вибачаєшся, або зараз же їдеш.
Її губи тремтіли.
— Її обираєш? — прошепотіла вона. — Мене на вулицю виганяєш?
— У тебе є свій дім, мамо, — втомлено промовив Віктор. — І я, як і раніше, буду допомагати тобі грошима. Але тут твоя присутність небажана.
Схлипнувши, свекруха кинулася в будинок, і незабаром звідти почувся постріл дверей. Оксана й Віктор залишилися самі на веранді серед уламків.
— Пробач мені, — прошепотів Віктор, роблячи крок до дружини. — Я не міг мовчати. Не міг навіть слухати її.
— Чому ти не розповів мені? — тихо запитала Оксана. — Ти ж ходив сам не свій.
— Вона просила мене поговорити з тобою про продаж будинку, — зізнався Віктор. — Казала, що самотня, що дім для нас двох завеликий. Я не знав, як почати цю розмову. А потім вона приїхала й почала тиснути, що якщо ти не погодишся, то треба діяти… інакше.
— Ти справді обрав мене, а не її? — запитала Оксана, повертаючись до нього.
— Я люблю її, — просто відповів Віктор. — Але те, що вона пропонувала — це не любов, а егоїзм. Я не стану в цьому брати участь.
Оксана зробила крок назустріч чоловікові й дозволила йому обійняти себе.
Наступного ранку Наталя Степанівна поїхала, не попрощавшись. Але спокій не повернувся — почалися нескінченні дзвінки.
— Мамо, я не зміню рішення, — твердо повторяв Віктор у трубку. — Я не кидаю тебе. Але й Оксану не кину.
Поступово дзвінки зійшли нанівець. Віктор був непохитний. Одного вечора, коли вони з Оксаною пили чай на веранді, він усміхнувся — вперше за довгий час щиро й відкрито.
— Знаєш, — сказав він, дивлячись на дружину, — мені здається, ми впоралися.
Оксана кивнула, стискаючи його руку в своїй. Будинок знову ставав їхньою фортецею.