Ясний промінь сонця пробився крізь штори, освітивши напружені обличчя за столом, але навіть він не зміг розтопити лід, що повісив у повітрі простористої вітальні.
— Ми з Олею хочемо пожити тут кілька років, — сказав твердо Андрій, приховуючи тремтіння в голосі. — Це допоможе нам зібрати на власне житло.
Оля, сидячи поруч, нервувала, перебираючи край скатертини. Навпроти них застигла Наталія Іванівна, мати Андрія, з ножем у руці, ніби збиралася розрубати не хліб, а саму цю ідею. Віктор Петрович, батько, замислено пив чай, уникаючи поглядів.
— Пожити тут? — Наталія Іванівна повільно поклала ніж. — З цією… твоєю дружиною?
— Так, мамо, з моєю дружиною, — підкреслив Андрій. — Ми втомилися знімати. Це тимчасово, поки не зберемо на іпотеку.
— У нас є місце, — раптом підтримав Віктор Петрович, відсуваючи чашку. — Дві кімнати стоять пусткою. Чому б не допомогти дітям?
Наталія Іванівна кинула на чоловіка погляд, сповнений докору:
— А мене хтось питав? Я маю терпіти чужу жінку в своєму домі?
— Оля не чужа, — Андрій відчув, як у ньому закипає гнів. — Вона моя родина.
— Родина! — зневажливо скривилася мати. — Це захоплення, Андрію. Я бачу її наскрізь. Думаєш, вона тебе любить? Їй потрібна наша квартира, твої гроші, твоя частка!
Андрій стиснув кулаки. Ця розмова повторювалася не вперше. З першого дня, як він познайомився з Олею, мати її ненавиділа — без пояснень, без причин. Можливо, справа була в тому, що Оля порушила звичний лад, де Андрій залишався під повним контролем матері.
— Мамо, — він намагався говорити спокійно, — третина цієї квартири моя. За заповітом бабусі. Я маю право тут жити.
Наталія Іванівна зблідла:
— Ти погрожуєш мені? Своїй матері? Це вона тебе підмовляє, так? Навчила шантажувати!
— Годі, Наталю, — втрутився Віктор Петрович, підвищивши голос. — Андрій має рацію. Це його дім теж.
— Тоді нехай живе у своїй третині! — Наталія Іванівна схопилася з місця. — У комірці! Чи на балконі!
Андрій повільно підвівся, його терпець урвався:
— Добре. Якщо не хочете по-доброму, я продам свою частку. І повірте, знайду таких сусідів, що ви пошкодуєте. Уявіть, як весело буде жити з любителями гучної музики чи колекціонерами змій?
— Ти не посмієш, — прошипіла Наталія Іванівна.
— У вас тиждень, щоб вирішити, — Андрій пройшов до дверей. — Потім дзвоню ріелтору.
У передпокої він зупинився, намагаючись заспокоїти тремтіння. Ніколи раніше він не кидав матері такого виклику. Але заради Олі, заради їхнього майбутнього, він був готовий на все.
Повернувшись до орендованої квартири, Андрій побачив тривогу в очах Олі.
— Як пройшло? — запитала вона, вже знаючи відповідь за його похмурим виразом.
— Як зазвичай, — він втомлено сів на диван. — Батько за нас, мати проти. Але я дав їй зрозуміти: або ми живемо у них, або продаю свою частку.
Оля наморщила чоло:
— Андрію, може, не варто? Ми впораємося…
— Ні, — різко перервав він. — Я не відступлю. Вона має прийняти тебе.
Тиждень минув без відповіді. На восьмий день Андрій подзвонив ріелтору:
— Хочу продати третину квартири. Швидко і недорого.
Через три дні до батьківського дому прийшли перші «покупці» — двоє чоловіків з татуюваннями й запахом перегару. Віктор Петрович зустрів їх з посмішкою:
— Заходьте, оглядайтеся! Частка в гарній квартирі, центр міста!
— А де наша третина буде? — буркнув один, озираючи вітальню. — Спати де? У ванній?
— Це юридичне питання, — підморгнув Віктор Петрович. — Формально вся квартира у спільній власності.
Наталія Іванівна, почувши шум, вийшла зі спальні:
— Це ще хто? — її голос тремтів від обурення.
— Покупці, кохана, — спокійно відповів чоловік. — Цікавляться часткою Андрія.
— Геть! — скрикнула вона. — Ніхто не буде жити в моєму домі!
Наступного дня прийшли інші — пара з ексцентричним виглядом, що розповідала про свою колекцію тропічних комах. Наталія Іванівна зблідла, почувши про «нешкідливих павуків із долоню». Третій візит був ще гіршим: чоловік, який представився любителем нічних медитацій з бубнами.
На четвертий день Наталія Іванівна не витримала і подзвонила синові:
— Ти що, серйозно хочеш продати квартиру якимось божевільним?
— Я попереджав, — холодно відповів Андрій. — У вас був шанс.
— Гаразд, — витиснула вона. — Нехай твоя Оля приїжджає. Але в мене будуть правила!
ВечЧерез рік у їхньому маленькому господарстві з’явився перший дитячий сміх, і Наталія Іванівна, тримаючи онука на руках, тихо промовила: “Пробач мені, Олю”.