Сліпучий промінь сонця прорізав щілину між шторами, освітивши напружені обличчя навколо обіднього столу, але навіть він не зміг розтопити мороз, що завис у великій вітальні.
“Ми з Соломією хочемо пожити тут кілька років,” — сказав твердо Дмитро, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — “Це допоможе нам зібрати на власне житло.”
Соломія, сидячи поруч, нервово крутила край скатертини. Навпроти них Марія Іванівна, мати Дмитра, завмерла з ножем у руці, немов збиралася розрубати не хліб, а саму їхню ідею. Василь Петрович, батько, задумливо відхльопував чай, уникаючи поглядів.
“Пожити тут?” — Марія Іванівна повільно опустила ніж. — “З цією… твоєю дружиною?”
“Так, мамо, з моєю дружиною,” — Дмитро натиснув на останнє слово. — “Ми втомилися знімати. Це тимчасово, поки не накопичимо на іпотеку.”
“У нас є місце,” — раптом підтримав Василь Петрович, відставляючи чашку. — “Дві кімнати пустують. Чому б не допомогти дітям?”
Марія ІвМарія Іванівна глянула на чоловіка з докором, але в її очах вже промайнула тінь розуміння — може, колись і вона зможе прийняти їхній вибір.