Метель була жахлива. Дороги замело — ні пройти, ні проїхати. Двері під’їзду не відчинити: засипані трьома метрами снігу, навіть відкопуватись марно. Місто ж не північне, і будинки не розраховані на такі вибрики стихії. Одне слово — катастрофа.
І в цю ніч у Світлани помирав батько.
Інсульт. І нема ні «швидкої», ні рятувальників. Лише вона, молодий лікар-невролог, та невеликий домашній запас ліків і інструментів.
Батько впав на кухні, ставлячи чайник на плиту. Світлана не бачила, як це сталося, але визначити інсульт — завдання для першокурсника. Їй було легко впізнати апоплексію і зрозуміти: без лікарні батько до ранку не дотягне.
Вона дзвонила всім, до кого могла дотягнутись, навіть у поліцію. Відповідь була одна: «Ваш виклик прийнято. Як тільки з’явиться можливість, до вас прибудуть наші співробітники».
Ніхто не прийде. Це було очевидно. Але вона б себе не пробачила, якби не спробувала усе. Батька вона тяжко тягнула на ліжко, а він лише стогнав, повністю паралізований. Антикоагулянти не можна. Значить, аспірин, потім преднізолон внутрішньовенно, від набряку мозку. Виміряла тиск — низький. Значить, бісопролол не потрібен.
Залишалось лише чекати. Світлана діяла, як автомат. За інструкціями, за підручником. Жодних емоцій — лише порожнеча всередині.
А потім ще й світло зникло. У квартирі стало темно й тісно. Ніби меблі розбухли в півтора рази, а повітря згусло, як сироп, і звуки стали різкими й голосними. Батько дихав. Хрипко, але рівно. Без стогонів — уже добре. А сама Світлана, здавалося, взагалі не дихала.
— Швидше би вже ранок, — прошепотіла вона. Просто щоб почути власний голос. Щоб переконатись, що ще жива.
І саме в цю мить у двері гучно застукали.
Світлана одночасно злякалась і зраділа. Допомога прийшла, адільше стукати нікому! Вона метнулась до дверей, вдарившись об усі кути на шляху. Знайшла замок, відчинила. В очі вдарив яскравий білий світло ліхтаря.
— Привіт, — сказав з того боку сліпучої плями чоловічий голос, огидно знайомий.
Це був просто сусід. Гидота на ім’я Борис, який страждав на патологічний інфантилізм. Вона його терпіти не могла. Сорокарічний чоловік поводився як п’ятнадцятирічний підліток, якого відпустили з батьківської уздечки. Він міг півроку ходити нестриженим, як дикун, потім виголити ірокеза й пофарбувати волосся в ядовито-зелений, міг побитись з дільничним, міг скоїти сотні дурниць. Він міг ніде не працювати. І при цьому — жити.
Для неї, яка провела дитинство та юність за конспектами й малюнками кишок, кісток і черепів, його спосіб життя був образливим. Такі, як він, не повинні існувати в нормальному суспільствА потім Борис несміливо посміхнувся й сказав: «Ходімо, Світляна, я допоможу вам пройти крізь цю хуртовину».