Дідусові турботи
Іван Степанович овдовів півроку тому. Перший гарячий біль відступив, ховаючись глибоко під серце, застрягши там гострою крижаною скалкою, яка лише інколи танула в найнепідходящіші моменти. Запитає хтось із сусідів: «Ну, як ти, Степановичу, тепер сам?» – і в очах сталого чоловіка знову заблищить сльоза.
«Слабкий я став, раніше такого не було, – думав Степанович і сам собі відповідав: – Та й біди такої не було…»
Жив він у селі з молодості. Вийшов на пенсію, думав – ось тепер вільного часу буде доволі. Але після втрати дружини час ніби зупинився, і Степанович не знав, що з ним робити. Все здавалося безглуздим… Хіба що – молитва в церкві.
Донька вийшла заміж у місто, а онукові Ярику вже час було йти до школи. На початку літа дочка з зятем та онуком приїхали в село.
– Тату, ось тобі на виховання, – почала Наталка, показуючи на хлопчика. – Раніше був дитиною, мама з ним возилась, а тепер твій черед: треба виростити з нього чоловіка.
– А чому батько не виховує? – поцікавився Степанович.
– Батько в житті молотка в руках не тримав. Ти ж знаєш – Андрій музикант. Бандура – його стихія. Взимку Ярика до музичної школи віддамо. Може, і в клас до батька потрапить, – відповіла Наталка. – А виховання має бути гармонійним. Тож допомагай. Хочу, щоб син був схожий і на тебе: таким же умільцем і працьовником.
Іван Степанович усміхнувся й подивився на онука.
– Добре, Наталко. Нехай буде по-твойому. Навчу всьому, що вмію сам. Поки живий…
– Годі, тату, – перебила його донька. – Житимемо довго та дружно. А ось із вихованням Ярика – допоможи.
Того ж дня дід повів онука до своєї майстерні. Вони оглянули верстат, полиці з інструментами й облаштували для Ярика його куток.
Спеціально для онука дід пристосував старий письмовий стіл, скоротивши ніжки й обшивши стільницю оцинкованою бляхою. Для верстата знадобився і спеціальний інструмент – маленький, під дитячу руку.
Привісивши над верстатом полицю, дід розклав там найменші інструменти: молоточки, викрутки, маленькі плоскогубці, мініатюрну ножівку й кліщі. У круглих бляшанках із-од цукерок, що залишилися ще з його молодості, лежали цвяхи різного розміру.
Ярик був у захваті і не відходив від діда, безперервно розпитуючи – що до чого. Наталка ледве покликала їх на обід, після чого вони знову пішли займатися «чоловічою справою».
– Ну от. Початок покладено, – сказав увечері дід. – На сьогодні – годі. Завтра вранці на риболовлю йдемо. Тож треба спорядити вудки і раніше лягти спати.
Минали щасливі літні дні. Наталка з чоловіком помітили, що батько оживився, знову випросталась його постава, а в очах з’явився блиск.
– От тобі й на, Наталко, – здивувався Андрій, коли Степанович не чув. – Хоч і вчителька, а й синові приклад добрий, і батька повернула до життя…
– Увага… Кожному вона потрібна – і малому, і великому, – тихо відповіла Наталка. – Не можна, щоб батько зник. Тепер частіше будемо приїжджати. Дякувати Богу, що Ярик йому допомагає. Іншому ж, окрім пляшки, й нічого не треба: єдине ліки. А тут – онук як ясне сонечко. От і добре. Я завжди знала, що мій тато – мудра людина…
Вона зітхнула й пішла в город, як колись робила її мати. Город і сад мають бути доглянуті, як за неї, щоб батько не відчував, що все руйнується з її відходом.
Незабаром відпустка Наталки закінчилася, вона повернулася до міста, а Андрій із Яриком залишилися у діда, допомагаючи йому у всьому.
Але настала осінь, і Ярикові потрібно було йти до першого класу. З цієї нагоди Івана Степановича запросили до міста – проводити онука до школи. З гордістю вів за руку хлопчика дід. У костюмі й краватці, які він не надягав хоч десять років, він стояв на першій лінійці онука й хвилювався. Заграв гімн, дід випростався й міцно стиснув руку Ярикові…
У той момент Іван Степанович дав собі слово не здаватися, віддати всі сили на виховання онука, допомогу доньці…
Повернувшись додому, Степанович увечері сів за стіл у хаті й поклав перед собою чистий аркуш паперу. Наче першокласник, він, який давно нічого не писав, узяв ручку й почав виводити стовпчиком список справ, які потрібно зробити до наступного літа, до приїзду Ярика.
У списку було багато чого: спортивний майданчик, гойдалки, турнік, столик і лавки, пісочниця. На великий топіль біля дороги дід вирішив повісити «тарзанку», згадавши своє дитинство… А ще треба лагодНаступного дня Іван Степанович узяв у руки молоток і з усмішкою подумав, що життя, як дерево, – коли дбаєш про коріння, воно обов’язково дасть нові пагони.