**ЖЕНЯ-ОДНОЛЮБ**
Женя що-вихідного возився зі своїм мотоциклом у гаражі біля хати. Навколо нього товпилися хлопчаки, присідаючи біля «завзятого коня», ніби зграйка горобців, і пильно спостерігали, як господар то чистить мотор, то підкручує гайки, то шматочком м’якої тканини натирає до блиску нікельовані деталі.
— Ого, як котить буде! — захоплено повторювали хлопці. — Жень, а нас покатаєш?
— Не можна вас катати, ще малі, а мотоцикл — річ серйозна, це не велосипед…
Хлопчаки зітхали, і тоді Женя додавав:
— Ну, може, кілька кіл по двору, то ще ладно…
«Горобці» раділи, а потім бігли на футбольне поле, хапаючи м’яч. Женя повертався додому, мився, а мати воркотіла:
— І коли в тебе дівчина з’явиться? О, у Ковальків уже другий син одружився, а вони обидва молодші за тебе. Що тобі в голові? Уже не хлопчина, щоб усе в гаражі із залізом морочитися…
Залізом мати називала і стару дідову машину, яку той віддав Жені, коли хлопець повернувся зі служби. Женя довів авто до блиску, поставив на хід і перефарбував, тож тепер вона сягнула, ніби нова.
— Мій «Запорожець» ніби заново народився, я стільки в нього вклав, щоб дід радів. Тепер його з радістю куплять. Але продавати вже й не хочеться, шкода… — пояснював Женя матері.
— Усе добре, але вже шостий рік, як ти з армії, а дівчини як не було, так і нема. Боюся, що залишишся із залізом, а щастя ж у родині, сину… — зітхала Олена Петрівна.
— І де я дівчину знайду? На танці не ходжу, не люблю ногами махати, у кіно темно, нікого не розгледіш, — сміявся син.
— Правильно, та й про що з тобою поряднта й розумна дівчина говоритиме? — махала рукою мати, — от усе моя провина, каюся: книжок ти не читав, окрім шкільних, у нашому містечку театру нема, а в музей тебе не затягнеш, тільки техніка в голові — машини, мотоцикл, всякі запчастини…