**Продамо будинок, а маму – до нас**
Максим сидів на кухні разом із дружиною, Олесею. Вона шаруділа біля плити, щось смажила й безперервно балакала. А Максим, готуючись до роботи, пив каву, дивився у вікно на сонце, що повільно підіймалося, і намагався вловити суть із цього потоку слів.
— Макс, ти мене слухаєш? — нігті Олесі вп’ялися йому в плече.
— Ну, рідненька, звісно! — поспішно відповів Максим, відсуваючи її руку. Маникюр у неї завжди був ідеальним — гострим.
— То що я тобі щойно сказала? — у її очах блиснула холодна вимогливість.
Максим зітхнув.
— Знову почала про продаж будинку.
— Так. А чому?
— Якщо ми перевеземо маму до нас, життя стане легшим. Не треба буде так жорстко економити.
— Ти ж розумієш, що там, по суті, пусте місце? Нічого корисного для нас немає. Навіщо їй там сидіти? Пенсія ледве стягує комуналку. Чому ми повинні за це платити? За що? — у голосі Олесі лунало презирство та обурення. У її віці, десь під сорок, з чітким розумінням життя, це звучало майже зловісно.
Цей низький, трохи хрипкуватий голос інколи заворожував… Вже далеко не той солов’їний спів, ніжний та легкий, як колись… Але все ж.
Максимові було за сорок. Він давно звик робити так, як каже Олеся. Зазвичай це не призводило до поганого, навпаки.
— Мама ж має десь жити, — мляво промовив він.
— Має. У нас. А будинок продамо. І гроші отримаємо, і кредити закриємо. Ще й фінанси підправимо. І разом вести господарство веселіше, правда? — продовжувала допитуватися Олеся.
Максим згідливо кивнув. Його робота інженером у будівництві приносила хороші гроші, але хто ж відмовиться від додаткового доходу? Тим більше, що будинок був оформлений на нього. А платити за місце, де не живеш, йому не дуже хотілося.
— Ну то давай, завтра публікуй оголошення, мамі теж подзвони, скажи, нехай збирається. Переїде до нас, а там і покупець знайдеться, — Олеся раптово посміхнулась, показавши зуби, ніби хижачка, що знайшла здобич.
***
Марія почала день як завжди. Сонце вже давно встало, а вона тільки-но прокинулася. Вийшла в сад, перевірити дерева.
Раптом у кишені дзижкнув старий кнопковий Nokia.
Нові технології Марію не цікавили. Навіть такі прості речі, як кнопки на пральці, Максим їй пояснював не раз. А тут, за містом, було спокійно. Нічого складноМаксим глянув у вікно на свій колишній будинок, який тепер належав іншим людям, і зрозумів, що дім — це не стіни, а ті, хто чекає тебе всередині.