З Надією у шлюбі ми прожили 10 років. Працювали разом у лабораторії, тому багато часу проводили поруч. Коли вона повідомила, що вагітна, я був на вершині щастя. Так мріяв про дитинку, що навіть не міг виразити свій захоплений стан словами.
Однак моя дружина була справжньою кар’єристкою. Вона не мріяла про материнство. Надія бажала керівної посади та фінансового достатку. А коли під час вагітності її стан погіршився, вона мусила відійти від улюбленої справи. Тоді й усвідомила: дитина перекреслює всі її плани.
Донечка народилася в строк. Дружину одразу накрила післяпологова депресія. Вона буквально ненавиділа малу. Хотіла залишити її у пологовому та стерти з пам’яті. Надія кричала на всє відділення, що через доньку втратила цілий рік і відстала від колег.
Як кажуть, лихо не приходить одне. Коли мене підвищили, дружина розлютилася ще більше. Вона взагалі не підходила до дитини, навіть не годувала її. Довелося запросити психолога — я розумів, що таке не закінчиться добром. Заспокійливі давали ефект, але ненадовго. Вона звинувачувала мене, що марно витрачає молоді роки, а я за її рахунок просуваюся по службі. Більше того, Надія твердила, що ця посада мала бути її, а не моєю.
Коли мене відправили до Польщі відкривати новий філіал, я запросив їх поїхати разом. Але Надія відмовилася. Подала на розлучення та пішла. Я виїхав за кордон з донечкою. Трохи згодом приїхала моя мати, бо треба було доглядати за малечею. Надія повернулася на стару роботу й досі намагається довести, що гідніша за мене.
Так, вона розумна та відповідальна, але сім’я — не її доля. Вона зрозуміє, що щастя не в кар’єрі, але тоді буде вже пізно. Справжнє багатство — у теплі родинного вогню, а не у посадах чи грошах.