Мені 56. І я ніколи не була заміжньою. Ні, я не стара панна. У мене є чудова донька, яка одружена, знає п’ять мов і працює у великій IT-компанії. Але чоловіка в мене не було. А донька, на жаль, так і не побачила свого біологічного батька. Ми навіть не знаємо, чи живий він.
Це було юнацьке захоплення. Він приїхав до Радянського Союзу з Італії по обміну студентами, вивчав російську мову. Ми зустрілися випадково на якомусь заході в моєму інституті іноземних мов.
Раніше знайомилися швидко, особливо студенти. Тепер, здається, так вже не буває.
Мене дуже тішило, що він італієць. Я й досі, попри все, люблю Італію. Ми з донькою об’їздили увесь «чобіт» — від Венеції до Апулії.
Та не буду розповідати довго про наш роман. Його, по суті, й не було. Ми багато гуляли Києвом. Я показувала йому рідне місто, а він ніжно обіймав мене за талію.
Все сталось швидко, спонтанно й буденно. Коли я зрозуміла, що вагітна, мого палкого брюнета Лео з Террачіни вже не було в країні.
Мати тоді мене дуже підтримала, сказала, що ми не маємо права відбирати життя, бо його дає Бог. А тато аж сяяв від щастя, хоч мені тільки-но виповнився 21 рік.
Мені дуже пощастило з батьками, а донечці — з дідусем і бабусею. На жаль, їх уже немає з нами, але пам’ять про них ми зберігатимемо завжди.
Ну от, згадала минуле. А тепер про сьогодення. Навіть не знаю, навіщо пишу ці рядки, але часто читаю коментарі.
Багато хто описує схожі ситуації, трапляються й цікаві думки.
Загалом, півроку тому я познайомилася з чоловіком. Смішно, але наше знайомство почалося з конфлікту. Ми стояли в черзі до каси, він за мною.
Коли пробивала продукти, згадала, що забула каву. Магазин біля дому крихітний, кава на виду, але все одно треба відійти. От цей чоловік у круглих окулярах так розлютувався, що я подумала — зараз ударить.
Не вступала в суперечку. Мовчки оплатила покупки та пішла додому. Чую — за мною хтось поспішає. Озираюся, а це він, той самий хам. Тільки тепер на обличчі в нього усмішка, а в руках — шоколадка.
Підбігає, зупиняє мене та починає благати пробачення за свою поведінку. Каже, що останнім часом багато працював, нерви зовсім розбиті.
Я посміхнулася. Отак ми і познайомились.
Виявилося, що ми майже сусіди. Він у розлученні, має двох дорослих дітей, свою квартиру. Працює в одному з музеїв нашого міста.
Він справді дуже розумний, інтелігентний і гідний чоловік. Через півроку знайомства він зробив мені пропозицію та запропонував переїхати разом.
Я погодилася. Не знаю чому. Можливо, хочу закрити свій гештальт і стати дружиною. А може, просто втомилася від самотності. Донька вже доросла — у неї своє життя та родина, тільки онуків як не було, так і нема.
Чи, може, хочу щось собі довести. Напевно, це вже неважливо.
Але ось у чому проблема. Як тільки заява про шлюб лягла на стіл в нашому РАЦСі, а майбутній чоловік переїхав до мене, я відчула напругу.
Розумієте, я багато років жила одна. У мене сформовані звички, які, як виявилося, не хочу змінювати.
Наприклад, мій майбутній чоловік сильно хропе. І це проблема. Я й так погано сплю, а під його храпіння шансів на відпочинок немає зовсім. Мені потрібна мертва тиша — лише тоді я можу виспатися.
Він не ставить своє взуття у шафу, коли приходить, не вимикає світло, виходячи з кімнати.
Розумію, звучить це досить нудно. Але я справді звикла жити за певними правилами.
Наприклад, вранці я маю у тиші випити каву та почитати новини на планшеті. А зараз мушу читати їх вголос і обговорювати з ним. Відчуття, що в мене вкрали мій особистий простір.
Мені не подобається, що майбутній чоловік удома ходить, як волоцюга, хоч на роботу виряджається, мов з подиуму.
Можливо, я звикну до всього. І до брудних шкарпеток на підлозі, і до довгих повчальних розмов. А якщо ні?