Мені 56. І я ніколи не була заміжньою. Ні, я не стара панна. У мене є чудова дочка, яка заміжня, знає п’ять мов і працює у великій IT-компанії. Але чоловіка в мене не було. А донька, на жаль, не бачила свого біологічного батька. Ми навіть не знаємо, чи він живий.
Це було юнацьке захоплення. Він приїхав до Союзу з Італії за обміном студентами, вивчав російську. Ми зустрілися випадково на якомусь заході у моєму інституті іноземних мов.
Тоді молоде знайомство було швидкою справою, особливо серед студентів. Принаймні, зараз так здається.
Мене дуже гріло, що він італієць. Я й досі, попри все, люблю Італію. Ми з донькою об’їздили увесь «чобіт» — від Венеції до Апулії.
Та не буду розписувати наш роман. Його, у великому рахунку, і не було. Ми багато гуляли Києвом. Я показувала йому рідне місто, а він обережно обіймав мене за талію.
Все сталося швидко, спонтанно й буденно. Коли я зрозуміла, що вагітна, мого палкого брюнета Лео з Террачіни вже не було в країні.
Мати тоді мене підтримала, сказала, що ми не маємо права відбирати життя, бо його дано згори. А тато й взагалі був безмірно радий, хоча мені щойно виповнився 21 рік.
Мені дуже пощастило з батьками, а донечці — з дідусем і бабусею. На жаль, їх уже немає, але пам’ятати про них ми будемо завжди.
Ось, згадала минуле. Тепер про теперішнє. Навіть не знаю, навіщо пишу ці рядки, але я часто читаю коментарі.
Багато описують схожі ситуації, а інколи трапляються цікаві думки.
Отже, півроку тому я познайомилася з чоловіком. Смішно, але наше знайомство почалося з конфлікту. Ми стояли у черзі в касу, він — за мною.
Пробиваючи продукти, я згадала, що забула каву. Крамниця біля нас крихітна, каву можна взяти, майже не відходячи, але все ж треба хвилинку. І ось цей чоловік у круглих окулярах так розлютувався, що я подумала — зараз вдарить.
У конфлікт вступати не стала. Мовчки оплатила покупки і пішла додому. Чую, ззаду швидко наближаються кроки. Обертаюся — це він, той самий хам. Але на обличчі вже посмішка, а в руках — шоколадка.
Підбігає, зупиняє мене і просить вибачення за свою поведінку. Каже, останнім часом багато працював, нерви зовсім зламані.
Я посміхнулася. Отак ми і познайомилися.
Виявилося, що ми майже сусіди. Він у розлученні, має двох дорослих дітей, свою квартиру. Працює в одному з музеїв нашого міста.
Справді розумна, інтелігентна і гідна людина. Після півроку знайомства він запропонував мені руку і серце і попросив переїхати разом.
Я погодилася. Не знаю чому. Може, хочу закрити свій гештальт і стати дружиною. А може, набридло самотнє життя. Донька вже доросла — у неї своя сім’я, а от онуків я досі чекаю.
Чи, може, хочу щось собі довести. Напевно, це вже неважливо.
Але ось у чому проблема. Як тільки заява про шлюб опинилася у нашому РАГСі, а мій майбутній чоловік переїхав до мене, я відчула напругу.
Розумієте, я багато років жила сама. У мене склалися звички, які, виявилося, не хочу змінювати.
Наприклад, мій майбутній чоловік дуже хропить. А у мене й так проблеми зі сном, а під його храпіння шансів заснути взагалі немає. Мені потрібна мертва тиша, інакше я не відпочиваю.
Він не ставить взуття у шафу, коли приходить, не вимикає світло, коли виходить із кімнати.
Розумію, звучить нудно. Але я справді звикла жити за певними правилами.
Наприклад, вранці я повинна в тиші випити каву і почитати новини на планшеті. А тепер я змушена читати їх вголос і обговорювати з ним. Таке відчуття, що в мене відбирають особистий простір.
Мені не подобається, що вдома він ходить, як оборванець, хоча на роботу виходить — немов з глянцю.
Можливо, я звикну. І до брудних шкарпеток на підлозі, і до довгих повчальних розмов. А якщо ні?