Одного темного осеннього вечора я зрозуміла, що в моєму животі поселився син.
Що це саме син, а не, скажімо, глист – я відчула одразу. І дуже відповідально почала його вирощувати. Годувала вітамінами, пичкала кальцієм, мужньо ковтала риб’ячий жир. Син не цінував моїх старань – через п’ять місяців він роздув мій живіт до розмірів пляжного м’яча, постійно ворушився і гикав.
Я урочисто носила перед собою живіт із сином, приймала вітання та мандарини. Їла їх разом із шкіркою, граючись у витонченість. Ввечері ми з сином слухали Вівальді і разом, трагічно, у такт, гикали під «Пори року»…
Через шість місяців я зловила себе на тому, що облизую камінь із водоростями, який дістала з акваріума. Я цього не хотіла. Я просто виконувала накази сина.
Через сім місяців я почала їсти сиру гречку кілограми. Син знущався з мене.
Через вісім місяців я влізала тільки в бабусиний халат і в клітковий комбінезон, який робив мене схожою на дружину Карлсона. Син виріс і не залишив мені вибору.
Через дев’ять місяців я вже не бачила своїх ніг, час доби визначала за інтенсивністю гикання сина, їла водорості, сиру гречку, мандарини з шкіркою, активоване вугілля, суху глину для масок від прищів, жувала фільтри від цигарок і бананову шкірку.
Я не стриглася, бо баба Параска з першого поверху каркнула, що цими стрижками я вкорочую синові життя.
Я не піднімала руки над головою, щоб він не обмотався пуповиною.
Я не дозволяла нікому пити з моєї чашки.
Я ретельно засовувала в себе свічки з папаверином, щоб син не народився раніше часу. До речі, засовувала не туди, куди треба. Та дрібниця – помилилася на пару сантиметрів…
Я до крові чухала живіт і серйозно боялася, що ось-ось він у мене лусне.
Я купила синові коляску, ліжечко, двадцять дві пачки підгузків, ванночку, підставку до ванночки, зеленку, вату, стерильні серветки, десять пляшечок, дванадцять сосок, двадцять пелюшок, три ковдри, два матраци, манеж, велосипед, вісім чепчиків, купу костюмчиків, п’ять рушників, двадцять штанів різних розмірів, безліч розп’шонок, шампунь, масло для попи, газовідвідну трубочку, соплевсмоктувач, клізму, дві грілки, зубну щітку, музичну карусель, два мішки брязкалок і жовтий горщик.
Я возила горщик у колясці по квартирі, прала і прасувала з двох сторін усі двадцять пелюшок, п’ятнадцять костюмчиків і так далі, а моя мати тихенько дзвонила психіатру.
Син мав народитися між 12 липня і 3 серпня.
Дванадцятого липня я зібрала два пакети. У першому були: капці, гель для душу, шампунь, зубна щітка, папір, ручка, серветки, гребінець, шкарпетки, гумка для волосся і жетони для таксофона.
У другому – дві пелюшки, підгузник на 3 кг, розп’шонка, блакитний чепчик, блакитний «конверт» із заячими вушками, мереживний куточок і смоктачка-слоненя.
Тринадцятого липня я перетащила пакети до своєї кімнати й поставила біля ліжка.
Чотирнадцятого липня я купила прогулянкову коляску і переклала в неї жовтий горщик.
П’ятнадцятого липня чоловік втік від мене до іншої кімнати.
Шістнадцятого я з’їла ударну дозу риб’ячого жиру і щільно окупувала туалет ще на два дні.
Дев’ятнадцятого липня зранку мені захотілося плакати. Я пішла до вітальні, сіла у крісло під торшером, дістала з кишені свого величезного халата «Тетріс» і почала програвати, тихенько при цьому схлипуючи.
Через годину мене знайшов тато. Подивився на мене, про щось подумав, потягнув себе за бороду і тихо вийшов.
А ще через годину за мною приїхала Швидка. Я вчепилася в чоловіка й заревла.
Чоловік посинів і сів повз стілець.
Син вирішив народитися.
Мене привезли до пологового, зважили, пощупали, заглянули всередину майже через всі отвори мого тіла й сказали, що син народиться до півночі.
На годиннику була сьома вечора.
У ліфті, який піднімав мене до пологового блоку, я знову заревла.
Бабуся-санітарка, яка супроводжувала мене, урочисто пообіцяла не спати до півночі й особисто відвезти мене з сином у палату.
Я заспокоїлася.
Мене поклали на жорстку кушетку і залишили саму. Стало нудно. Син мовчав і ніяк не натякав, що хоче на світ.
Годинник показував восьму вечора.
Прийшли лікарі. Довго читали мою карту, щупали живіт, говорили:
— Перейми?
— Слабкі.
— Води відійшли?
— Ні ще.
— Стимуляція?
— Зачекаємо. Сама має.
— Шийка?
— На п’ять сантиметрів.
— А чому не пологаємо?!
І всі подивилися на мене.
Я гикнула, і мені стало соромно. Так, я приїхала сюди народжувати. Але я ж не знаю, чому не народжую! І не дивіться на мене так!
Гикнула ще раз, і тут відчула, як підо мною розливається тепла калюжа.
ЗЯ скрикнула: «Народжую!!!» — і в цю мить усі закрутилися навколо мене, а потім… тихо, як у казці, пролунав перший крик мого Андрійка.