МОЯ ДВОЮРОДНА СЕСТРА ОЛЕНКА
Моя двоюрідна сестра Оленка в дитинстві була для мене взірцем. Вона жила у Львові, я — у Чернівцях. На літні канікули батьки щороку відвозили нас у село до діда та баби. Там ми з Оленкою були нерозлучні, немов дві ягідки на одній гілці. То були щасливі дні.
Усе в сестрі мені подобалося: і її струнка постать, і розкішні кучеряві коси, і львівські сукні. Хоча тепер, з висоти років, розумію — красунею вона не була.
Дивлюся на дитячі фото — невисока, пухкенька дівчинка з неправильними рисами обличчя. До того ж, у Оленки була невиразна вимова. Та її чарівність та оптимізм перекривали всі недоліки. Хлопці кружляли навколо неї, як бджоли навколо меду.
Оленка могла б бути ватажком — вся дитвора їй беззаперечно підкорялася. Вона славилася як відчайдушна й жвава дівчина. Часто її вчинки мене лякали. Я ж була тихенькою та слухняною…
Одного разу Оленка привласнила новеньку книжку про Вінні-Пуха з сільської бібліотеки та забрала її до Львова. Я тремтіла, мов пташина на морозі. Раптом хтось дізнається! Нам тоді було по вісім років. Я не розуміла вчинку сестри — адже ми ж були октябрятами, чесними дітьми! Але в душі таємно пишалася нею.
Пізніше книжку довелося повернути. Дід наполіг. І ще й довгу мораль прочитав. А баба доповнила “аргумент” лозиною. Того дня нас суворо покарали: позбавили солодощів. Я ж постраждала за мовчання — “співуча” злочинниця, як сказала баба:
“Ви що, дівчата, не знаєте — у селі всі стіни скляні! Бабам тільки язик подаруй — за півдня по всіх хатах рознесуть! Хіба можна воротами чужий рот закрити? Онуки вчителя — злодійки! Де таке чувано?”
Одним словом, історія вийшла гучною. Мабуть, тому я її досі пам’ятаю.
Оленка вміла чудово плавати, стрибати з парашутом (відвідувала гурток юних парашутистів), битися не гірше за хлопців. Вражень від трьох літніх місяців вистачало аж до наступних канікул. Ми з нею були нерозлучні, хоч і зовсім різні. Вона — вітер у полі, я — тиха вода.
Наш дід був учителем. Кожного літа він “мучив” нас диктантами. Я старанно виводила літери — ні одної помилки, а в Оленки — весь зошит у червоних палях. Та їй було байдуже. Дід лаявся:
“Як онука вчителя може так неакуратно писати?”
Оленка лише махала рукою. Баба ж погрожувала:
“Ось Настунька стане директоркою, а ти, Оленко, тротуари местимеш!”
…Роки минали. Ми зростали. З нетерпінням чекали літа, щоб побачитися. Взимку листувалися. Ділилися таємницями — спершу дитячими, потім дівочими. Сестра з сестрою — що вода з річкою.
Прийшов час виходити заміж. Я одружилася у 17 років — і ніколи не шкодувала. Народила доньку у 18. Закінчила політехнічний інститут. Оленка ледве витягнула школу на трійки. Вступила до педучилища. Її вибір був мені незрозумілим — з її дикцією та оцінками… Тітці Марі (Оленчиній матері) довелося нести “дарунки” викладачам, щоб донька отримала диплом.
Пізніше Оленка взялася за дисертацію, але через здоров’я кинула. Не здивуюсь, якщо на пенсії вона до неї повернеться — вперта!
…У 20 років я поїхала до Львова на один день — заради зустрічі з Оленкою. Не бачилися кілька років. Хотіла познайомитися з її чоловіком Василем. На їхньому весіллі не була. Та не уявляла, чим усе скінчиться!
Спершу зайшла до тітки Марі. Вона розповіла про зятя:
“Настунько, ми всі були проти цього швидкого шлюбу. У мене був на прицілі гарний хлопець для Оленки. І раптом — цей Васько! Деспот, власник і бабій! Замість ясного сокола — змія підколодна… Оленка, мов кролик перед удавом, пішла за ним! Намучиться вона з ним! Гадаю, він і руки пускає в хід. Та що зробиш? Скоро онука чекаємо. Мало дитині без батька рости?”
Вислухавши тітку, я пішла до Оленки. Вона була у положенні, розцвітала. Та в очах — невимовна смуток.
Василь справді був гарним — статним, з красивим обличчям. Та з ним я почувалася мов пташка у клітці. Оленка ж дивилася на нього з обожненням, ловила кожне слово. Він же поводився, немов цар — твердо, навіть грубо.
Того вечора ми випили шампанського, згадали дитячі пригоди. Вийшли прогулятися втрьох. Повернувшись, Василь наказав Оленці:
“Відпочивай, дружино. Ми з Настею ще пройдемося.”
Я заперечила, але він стиснув мою руку так, що стало моторошно. Оленка залишилася вдома.
На вулиці Василь раптом наблизився й спробував поцілувати мене! Я відскочила, сміючись. “Ех, Василю, твоя теща недарма мене попереджала!” Додому я повернулася сама — він кинув мене посеред незнайомого парку. На щастя, за орієнтир у мене був великий фікус у їхньому вікні.
Оленка зустріла мене холодноВасиль набрехав їй, ніби я сама нав’язалася й вела себе недоречно, і з тих пір наша дружба з Оленкою надовго перетворилася на мовчазну розмову двох берегів, які вже ніщо не з’єднає.