Восени, того темного та мокрого вечора, я усвідомила, що в моєму животі поселився син.
Що це саме син, а не, скажімо, паразит — я знала одразу. І дуже старанно почала його годувати.
Я годувала сина вітамінами, годувала кальцієм, мужньо ковтала риб’ячий жир.
Син не цінував моїх зусиль, і через п’ять місяців роздув мій живіт до розмірів пляжного м’яча. До того ж він постійно рухався та гикав.
Я урочисто носила в руках живіт із сином, приймала вітання та мандарини. Що їла разом із шкіркою, кокетливо посміхаючись.
Ми з сином вечорами слухали Вівальді та трагічно гикали у такт «Порам року»…
Через шість місяців я зловила себе на тому, що облизую камінь з водоростей, дістатий з акваріума. Я цього не хотіла. Я лише виконувала накази сина.
Через сім місяців я почала їсти сиру гречку кілограмами. Син насміхався з мене.
Через вісім місяців я влізала лише в бабусиний халат та клітчастий комбінезон, що робив мене схожою на дружину Карлсона. Син виріс і не залишив мені вибору.
Через дев’ять місяців я вже не бачила власних ніг, час доби визначала за інтенсивністю синової гикавиці, їла водорості, сиру гречку, мандарини з шкіркою, активоване вугілля, суху глину, призначену для масок від прищів, жувала сигаретні фільтри та бананову шкірку.
Я не стригла волосся, бо баба Параска з першого поверху каркнула, що своїми стрижками я вкорочую синові віку.
Я не піднімала руки над головою, щоб син не обмотався пуповиною.
Я не давала нікому пити зі своєї чашки.
Я ретельно втискувала в себе свічки з папаверином, щоб син не народився раніше часу.
Та ще й втискувала не туди, куди треба. Та ну, помилилася на пару сантиметрів…
Я до крові розчісувала свій живіт і щиро боялася, що він ось-ось лусне.
Я купила синові коляску, ліжечко, двадцять дві пачки підгузків, ванночку, підставку до ванночки, брильянтовий зелений, вату, стерильні серветки, десяток пляшечок, дюжину сосок, десятки пелюшок, три ковдри, два матраци, манеж, велосипед, вісім чепчиків, купу костюмчиків, п’ять рушників, двадцять штанишок різних розмірів, сорочечок — безліч, шампунь, масло для сраки, газовідвідну трубочку, смоктальник для соплей, клізму, дві грілки, зубну щітку, музичну карусель, два мішки дзвіночків та жовтий горщик.
Я возила горщик у колясці по хаті, прала і прасувала з обох боків усі двадцять пелюшок, п’ятнадцять костюмчиків і далі за списком, а моя мати потихеньку дзвонила психіатру.
Син мав народитися між 12 липня та 3 серпня.
Дванадцятого липня я зібрала дві торби з речами. У першій лежали: капці, гель для душу, шампунь, зубна щітка, папір, ручка, серветки, гребінець, шкарпетки, гумка для волосся й жетони для телефону-автомата.
У другій торбі були дві пелюшки, підгуз на 3 кг, сорочечка, блакитний чепчик, блакитний «конверт» із заячими вушками, мереживний куточок та соска-слоненя.
Тринадцятого липня я перетягла торби до своєї кімнати й поставила біля ліжка.
Чотирнадцятого липня я купила прогулянкову коляску й переклала в неї жовтий горщик.
П’ятнадцятого липня від мене втік у іншу кімнату чоловік.
Шістнадцятого липня я з’їла ударну дозу риб’ячого жиру й щільно зайняла туалет ще на два дні.
Дев’ятнадцятого липня зранку мені захотілося плакати. Я пішла у вітальню, сіла у крісло під торшером, дістала з кишені свого безмірного халата «Тетріс» і почала програвати, тоненько при цьому схлипуючи.
Через годину мене знайшов тато. Він подивився на мене, про щось подумав, потягнув себе за бороду й тихо вийшов.
А ще через годину за мною приїхала «Швидка».
Я вчепилася в чоловіка й заревла голосно.
Чоловік посинів і сів поруч із кріслом.
Син ухвалив рішення народитися.
Мене привезли до поліклініки, зважили, потицяли, заглянули всередину майже через всі отвори в моєму організмі й сказали, що син народиться до півночі.
На годиннику була сьома година вечора.
У ліфті, що піднімав мене до пологового блоку, я знову заревла.
Бабуся-санітарка, що супроводжувала мене, урочисто пообіцяла не спати до півночі й особисто відвезти мене з сином у палату.
Я заспокоїлася.
Мене поклали на тверду кушетку й залишили саму. Стало нудно.
Син у мені мовчав і ніяк не натякав, що хоче вийти.
Стрілки великого лікарняного годинника показували восьму вечора.
Прийшли лікарі. Довго читали мою карту. Щупали живіт. Говорили:
— Перейми?
— Слабкі.
— Води відійшли?
— Ще ні.
— Стимулювати?
— Почекаймо. Сама повинна.
— Шийка?
— На п’ять сантиметрів.
— А чому не поліг?
І всі подивилися на мене.
Я гикнула, і мені стало соромно. Так, я приїхала сюди пологти. АА потім, коли всі боли зникли, а з моїх очей зникла кривава пелена, я почула його перший крик — тоненький, чистий, наче дзвіночок, і зрозуміла, що тепер моє життя поділилося на “до” і “після”, і це було найкраще, що коли-небудь зі мною відбувалося.