МОЯ ДВОЮРІДНА СЕСТРА ЗОРЯ
Моя двоюрідна сестра Зоря у дитинстві була для мене взірцем. Зоря жила в Києві, а я — у Черкасах. На літні канікули батьки щороку відправляли нас у село до діда та баби. Там ми із Зорею не розлучалися ані вдень, ані вночі. То був щасливий час.
Усе в сестрі мені подобалось: і статура, і пишні кучеряві коси, і столичні сукні. Хоча зараз, з висоти прожитих років, розумію — вона анітрохи не була красунею. Дивлюсь на дитячі фото — низенька, пухкенька дівчинка з нерівними рисами обличчя. До того ж у Зорі була погана дикція. Але її чарівність та оптимізм перекривали всі недоліки. Навколо моєї сестри завжди вирував гурт хлопців.
Зоря могла б бути отаманкою, тримати всю ватагу на вуздечку. Діти її слухалися беззаперечно. Вона славилася як відчайдушна й жвава дівчина. В мене ж інколи мороз ішов по шкурі від її вчинків. Я була тихенькою та слухняною…
Одного разу Зоря привласнила новеньку книжку про Вінні-Пуха. Взяла почитати у сільській бібліотеці, а наприкінці літа забрала до Києва. Я тремтіла, мов осиковий лист. А якщо правда вилізе? Тоді нам було по вісім років. Я не розуміла такого вчинку. Адже ми ж були октябрятами — чесними дітьми! Та потай моя дитяча душа захоплювалась такою сестрою! Згодом книжку довелося повернути. Дід наполіг. Та ще й довгу мораль прочитав. А баба кропивою «підтвердила» його слова. Того дня нас суворо покарали й позбавили щоденної порції цукерок. Я постраждала за те, що мовчала, як сказала баба, про «неймовірний» злочин:
— Ви що, дівчата, не знаєте — у селі всі стіни скляні! Бабам тільки на язик поклади новину — рознесуть по всіх дворах! Біля чужого рота не поставиш воріт! Онуки вчителя — злодійки! Де це чувано?
Одним словом, то була подія всенародного масштабу. Мабуть, тому я досі її пам’ятаю.
Зоря вміла чудово плавати, стрибала з парашутом (вона ходила до гуртка юних парашутистів), бійку вела на рівні з хлопцями. Одним словом, вражень від трьох літніх місяців вистачало аж до наступних канікул. Ми з нею були не розлучені. Хоча за характером — як небо й земля. Вона — «рви та кидай», я ж, як то кажуть, «у тихому болоті…»
Наш дід був учителем. Кожного літа він «катував» нас диктаНаш дід був учителем, і кожного літа він “катував” нас диктатами, але попри всі його старання, Зоря так і залишилася вільною, як вітер, і ніколи не намагалася підлаштовуватися під чуТа хоч диктати Зорі давалися тяжко, вона сміялася зі своїх помилок і казала: «Діду, ліпше я буду щасливою трієчницею, ніж сумною відмінницею».