Я стояла перед дзеркалом у ванній, у руці тремтіла туш. Останній раз я так ретельно фарбувалася сім років тому, перед тим невдалим корпоративом, де зустріла Максима. Він пішов через рік після народження сина, «великодушно» залишивши нам квартиру.
Моя рука потягнулася до звичного блиску для губ, але раптом схопила яскраво-червону помаду. Вона лежала неторканою з того часу, як я стала просто «мамою Івасика».
Телефон завибрирував на краю раковини, з гуркотом впавши на підлогу. Кисточка здригнулася в моїй руці, залишивши чорну смужку біля скроні. Олена дзвонила вже третій раз за годину.
— Ти взагалі збираєшся? — її голос звучав роздратовано. — Ти ж обіцяла заїхати за мною годину тому!
Я прикусила губу, крізь напіввідчинені двері спостерігаючи за Івасиком. Син сидів перед телевізором, оточений кільцем із кукурудзяних пластівців. У горлі стиснувся ком.
— Мені потрібно терміново знайти нову няню.
— Що?! — Олена аж захлипнула. — Ти ж казала, що все владнала!
— Та няня відмовилася в останню хвилину.
Тиша в трубці стала настійливо густою. Я точно знала, про що думала Олена: «Знову Тетяна не справляється». П’ять років сама з дитиною, а я все ще не навчилася передбачати такі речі.
— Мамо! — Івасик з’явився в дверях, залишаючи за собою слід із пластівців. — А тато сьогодні прийде?
Мене ніби штовхнули під дихання. Це запитання лунало що-п’ятніці, але колишній чоловік не поспішав спілкуватися з нашою дитиною. Хоча я й сама не надто наполягала.
— Ні, сонечко, — я поправила йому комірець. — Але сьогодні до тебе прийде найкраща няня на світі!
Ноутбук видав десяток іще варіантів за запитом «няня терміново». Банер «Бабуся на годину», із фото усміхненої жінки, виглядав як злий жарт. Моя рідна мати вже три роки жила в Одесі. Наші стосунки були напруженими: я не хотіла її турбувати своїми проблемами, вона докоряла мені, що віддалилася й нічого не розповідаю.
Я клацнула на банер і обрала «Зателефонувати».
Рівно о 19:03 дзвінок у двері порушив тишу нашої квартири.
Жінка на порозі виглядала так, наче зійшла зі сторінок радянського підручника з домоводства. Висока, струнка, у суворому сірому костюмі та бездоганно білій блузі. Єдина незвична деталь — старомодна брошка у вигляді сови на лацкані піджака.
— Ви замовили няню? — її голос звучав чітко, з легким хрипотцем, як у людини, звиклої, щоб її слухали.
Я мимоволі відступила, пропускаючи незнайомку. Вперше відчула себе гостем у власному домі, нерішучо бурмочучи:
— Так, але… я очікувала…
— Кого саме? — різко повернулася вона, і брошка блиснула у світлі люстри. Я не знайшлася, що відповісти. Вона зовсім не схожа на ту веселу бабусю з реклами.
За моєю спиною залунали босі ступні. Івасик втупився у її суворий костюм:
— Ти справжня домомучителька? Як із мультика?
— Івасику! — я інстинктивно прикрила його собою.
Жінка хмикнула. Вона схилилася і несподівано подарувала синові доброзичливу усмішку.
— Уважний хлопчик. Але сьогодні я просто Варвара Семенівна. Твоя няня. На цей вечір.
Вона зняла піджак точним рухом, наче хірург після операції, і акуратно повісила на вішалку. Оглянула кімнату професійним поглядом.
— Правила прості. Ви йдете. Можете дзвонити, але лише через серйозну причину. Я займатимуся з дитиною, і ваші тривожні дзвінки нам не потрібні.
Я закусила губу, дивлячись, як вона проводить пальцем по полиці, перевіряючи на пил.
— У вас є рекомендації?
Варвара Семенівна обернулася, і в її очах я побачила щось незбагненно знайоме:
— Тридцять п’ять років вихователем у дитячому садку. Виростила не одне покоління. Ваш Івасик буде у надійних руках.
* * *
Дощик бив по шибках кав’ярні, розмиваючи вогні міста. Я запізнилася на двадцять хвилин — саме стільки знадобилося, щоб переконати себе, що з Івасиком усе гаразд.
— Тетяно, нарешті! — Олена махнула рукою. Її манікюр, як завжди, був бездоганним — ніжно-рожевий, без жодної подряпини. — Ми вже замовили тобі зелений чай.
Сергій підвівся, незграбно поправляючи окуляри. Ми зустрічалися лише два місяці. На знайомстві наполягла Олена — Сергій був її шкільним другом, який нещодавно оговтався після важкого розлучення.
— Вибачте за запізнення, — я повісила мокрий плащ на спинку стільця. — Довелося шукати няню останньої хвилини.
Олена примружила очі — той самий погляд, який я пам’ятала ще з університету:
— Що сталося з Марією Іванівною? Ти ж казала, що домовлялася із нею на місяць уперед.
Я потягнулася за цукром, уникаючи прямого погляду:
— Вона знайшла вигіднішу пропозицію й відмовилася.
Сергій акуТоді я зрозуміла, що Варвара Семенівна прийшла не просто як няня, а як ангел-хранитель, щоб навчити мене просити допомоги.