Минуло чимало років, а почуття між ними не слабшали, лиш дужчали на заздрість усім. Сім років, і жодної чорної кошки, що пробігла б поміж ними. Однак Станіслав, хоч і стриманий за натурою, потай мучився від вічного супутника сімейного щастя — ревнощами.
Він ніколи не виявляв їх назовні, давлячи сумніви глибоко в собі. Та хто знає, які бури клекотіли в душі колишнього підводника, коли він бачив захоплені погляди чоловіків на дружину й чув комплімени від колег на святкових бенкетах. Зовні ж — нічого. Навіть Ярослава не помічала тривоги чоловіка… або не хотіла помічати. А Станіслав мов дозрівав, як нарив перед тим, як луснути.
Корабель вийшов у море на звичний десятиденний похід. Зранку Станіслав простився з дружиною, поцілував сплячого сина й пішов виконувати свій обов’язок. Море було неласкаве, техніка постійно ламалася, і після семи днів командир вирішив повертатись до бази.
Злість і втома Станіслава пом’якшувались лише думкою про те, що теплий бік Ярослави тепер на три дні ближче. Усю дорогу додому він ледве стримував нетерпіння, уявляючи майбутню зустріч.
Додому повернулись пізно. Не чекаючи на традиційну чарку за повернення, Станіслав мов кінь поспішав до рідних стін. Уявлення про те, як він припаде головою до пишної грудей дружини, додавало йому ходу.
Була перша година ночі. *Сплять*, — подумав він і уявив, як непомітно підійде до ліжка, здивує Ярославу… Та на жаль, вона не спала. З-під напіввідкритих дверей спальні пробивалося світло й чулися голоси.
Серце стиснулося. Не роздягнувшись, навшпиньках він підійшов ближче… і побачив те, від чого кров застила в жилах. Під ледь прикритим поклажею тілом оголеного чоловіка лежала жінка з розкиданими білявими косами. І вона стогнала — так, як ніколи не стогнала з ним.
Світ для Станіслава розсипався. Він не пам’ятав, скільки простояв у прихожій, але коли прийшов до тями, вже не міг зупинитися.
Захоплений жагою помсти, він шукав зброю. Кортика не було. Тоді кинувся на кухню — і перше, що вхопив, була срібна виделка з подарункового сервізу, який вони отримали на весілля.
Зціпивши її в руці, він увірвався до спальні й із розмаху встромив вістря… просто в середину того, що рухалось.
Крик, що рознісся потім, неможливо описати. Ветеран у сусідній квартирі, що пройшов війну, прокинувся з галасом: *«Бомба!»* — і ледь не зібрав усіх у бомбосховище. Сусідські діти обмочилися від страху, а пес сусідів знизу вив до світанку, ніби оплакував когось.
Залишивши знаряддя помсти на місці, Станіслав повернувся й вийшов… і наштовхнувся на Ярославу, яка стояла в прихожій у халаті й з рушником на голові.
— Твій брат Тарас із дружиною приїхали, — спокійно сказала вона. — Я їм нашу кімнату віддала, поки тебе нема. А ми з сином у дитячій… Та що там таке кричало?!
— Я… тут… виделка… — тільки й вимовив Станіслав, перш ніж гепнутися в несвідомість.
Так, він пам’ятав, що брата переводили до них, що дружина у нього теж білява… але червона пелена перед очима закрила все.
Усе закінчилося краще, ніж можна було очікувати. Тарасові зад… відшили. Лікар у шпиталі, витягнувши виделку, довго дивувався богатирському удару, а потім похлопав хлопця по плечу:
— Ну, геморою тепер не загрожує! У тебе там — чиста труба!
Дружина Тараса, Олена, довго не могла звести ноги, їй допомагали четверо медиків. А перестала заїкатися лише через три місяці.
Життя пішло далі. Станіслав і Ярослава, як і раніше, гуляли, тримаючись за руки. Сонце гріло, і кораблі й далі виходили у море.
Та тепер Ярослава ховала все гостре, аж до зубочисток, а Станіслав, повертаючись додому, довго дзвонив у двері й чекав, поки йому відкриють.
Що ж до Тараса з дружиною… то вони, хоч і простили брата, більше ніколи не залишалися в них на ніч.