Сон був ніби казка, але жахлива. Оксана прокинулася від гуркоту. Знову. Щось летіло, билось, розбивалось. Годинник показував шосту ранку. Неділя, чорт забирай. Єдиний день, коли можна поспати хоча б до восьмої.
— Мам! — ревів Андрій із кухні. — Де моя чашка? Ти знову все переплутала!
П’ятдесят два роки. Вона підвелася з ліжка, натягнула халат. У дзеркалі — втомлене обличчя жінки, яка забула, коли востаннє висипалася. Сиві волосся з відрослим корінням, мішки під очима. Коли вона так постаріла?
— Іду, іду, — пробурмотіла вона і поплелася на кухню.
Андрій стояв серед руїн. На підлозі лежали уламки тарілки, мабуть, тієї самої, яку він кинув, шукаючи свою «коштовну» чашку. Двадцять п’ять років, зріст метр вісімдесят, широкі плечі. А поводиться як розпещена дитина.
— Ось твоя чашка, — Оксана дістала з сушарки синю чашку з написом «Найкращий син».
Купила колись, літ сім тому. Тоді ще вірила, що він опам’ятається, знайде роботу, почне жити як людина. Тепер цей напис здавався насмішкою.
— І чому ти її туди поставила? Я ж казав — моя чашка має стояти на столі!
— Андрійку, я вчора вмила посуд…
— Не Андрійку! Андрій! Скільки можна повторювати!
Він вихопив чашку з її рук, плеснув у неї залишки вчорашнього чаю з чайника. Оксана дивилася на уламки та думала — знову прибирати. Знову купувати нову тарілку. Знову терпіти.
— Мам, що сталося? — у дверях з’явилася Даринка. Тоненька, тендітна, у старій піжамі. Дев’ятнадцять років, а виглядає на шістнадцять. Вчиться в педагогічному, мріє працювати з дітьми. Якщо достудіється. Якщо витримає цю атмосферу вдома.
— Нічого, доцю. Тарілка розбилася.
— Сама розбилася, так? — хмикнув Андрій. — Сама взяла й упала.
Даринка мовча взяла віник і почала змітати уламки. Знайомо, звично. Ніби розбита посудина зранку — це норма.
— Не чіпай! — гаркнув Андрій. — Я тебе не просив прибирати!
— А хто буде? — тихо спитала Даринка.
— Не твоя справа!
Оксана сіла за стіл, схопилася за голову. Господи, скільки можна? Скільки ще терпіти ці крики, ці скандали, цю… війну у власній хаті?
Десять років тому помер Олег. Її чоловік, батько дітей. Серце не витримало. А може, просто не захотів більше жити в цьому божевільному світі. Тоді Андрій ще вчився в коледжі. Правда, через півроку кинув. Сказав — не подобається. Влаштувався в магазин — відпрацював два тижні. Пішов, бо начальник «тупий». Потім був будмайданчик — теж не сподобалося. Колеги «дебіли». Автомийка — господар «скотина». І так рік за роком. Спочатку Оксана сподівалася, що він знайде себе. Потім просила хоча б спробувати. Потім благала. Потім просто змирилася.
А він усе більше злішав. На весь світ, на життя, на них із Даринкою. Але найбільше — на матір. Це вона винна в тім, що він невдаха. Це вона неправильно його виховала. Це вона має його утримувати, годувати, одягати.
— Мам, а що на сніданок? — Андрій плюхнувся за стіл.
— Яєшня, каша…
— Знову каша! Мені набридла ця бурда! Купи нормальні мюслі!
— Андрію, ми ж учора купували мюслі. Ти їх з’їв за два дні.
— Значить, купи ще!
— На що? Зарплату отримаю лише через тиждень.
— Це твої проблеми!
Оксана встала, відкрила холодильник. Півпачки сиру, три яйця, шматок хліба. До зарплати ще сім днів. Даринка намагається підробляти — роздає флаєри по вихідних. Двісті гривень за день. На проїзд і обіди в інституті якраз вистачає.
— Можу яєшню зробити, — сказала вона.
— Із ковбасою!
— Ковбаси немає.
— Тоді не треба! Достали мене твої бідняцькі страви!
Він встав, штовхнув стілець. Той із гуркотом упав.
— Андрію, годі, — тихо попросила Даринка.
— А ти мені не командуй! — він обернувся до сестри. — Думаєш, ти краща за мене? Зі своїм дурним інститутом?
— Я нічого не думаю…
— Ще як думаєш! Дивишся на мене як на… як на…
— Андрію, заспокойся, — Оксана стала між дітьми.
— І ти замовкни! Набридли мені обидві! Живу як у тюрмі! У цій проклятій хаті!
— Ніхто тебе тут силою не тримає, — вирвалося в Оксани.
Андрій застиг. Повільно обернувся до матері.
— Що ти сказала?
— Нічого. Я нічого не сказала.
— Ти сказала, що ніхто мене не тримає? Натякаєш, що мені треба з’ї”Нарешті, коли дощ стих, а місяць виглянув крізь хмари, Оксана з Даринкою відчули, що в їхньому домі знову з’явився спокій.”