Надія стояла біля вікна, спостерігаючи, як її донька Олеся завантажує останні коробки в авто. Дівчина метушилась, переставляла сумки, щось пояснювала чоловікові. Вже цілком доросла — тридцять два роки, а мати все ще бачила в ній ту крихітку, що колись чіплялася за її спідницю та боялася залишатись сама.
— Мам, ти готова? — гукала Олеся з двору. — Ми вже їдемо!
Надія взяла з підвіконня невелику торбу з необхідним і повільно прямувала до дверей. У передпокої на комоді стояли фотографії — весілля доньки, день народження онуки Софійки, родинна відпустка на дачі. Звичайне родинне життя, яке тепер здавалося таким далеким.
— Іду вже, — відповіла вона, замикаючи квартиру.
Авто стояло біля під’їзду із відкритим багажником. Чоловік Олесі, Богдан, курив поруч і нервувався, поглядаючи на годинник.
— Добрий день, Надіє Миколаївно, — кивнув він. — Як справи?
— Нормально, — коротко відповіла вона.
Богдан завжди звертався до неї офіційно, хоча вони знайомі вже вісім років. Не те щоб він був поганою людиною, просто… холоднуватий. Надія ніколи не відчувала себе з ним своєю.
— Сідай на заднє, мам, — Олеся відчинила двері. — Там зручніше.
Їхали мовчки. Надія дивилася у вікно на знайомі вулиці, які поволі змінювалися новими районами. Переїзд до доньки здався правильним рішенням. Після смерті чоловіка жити одній стало важко, та й здоров’я вже не те. А тут онука — можна допомогти з дитиною.
— Ось ми й приїхали, — оголосила Олеся, коли авто зупинилося біля сучасного багатоповерхівки. — Наш дім.
Квартира виявилася простористою та світлою. Велика вітальня, окрема кухня, три спальні. Олеся з гордістю показувала ремонт, нові меблі, техніку.
— А це твоя кімната, мам, — вона відчинила двері до найменшої. — Я її спеціально для тебе облаштувала.
Кімната була акуратною, але безликою. Одномісне ліжко, шафа, стіл біля вікна. Все нове, все чуже.
— Дякую, доню, — Надія поставила торбу на ліжко. — Дуже мило.
— Мам, а де Софійка? — запитала вона, оглядаючись.
— У подруги залишилася на день. Завтра приведу — познайомитесь як слід.
Надія кивнула. Софійку вона бачила лише кілька разів — на день народження, на Новий рік. Олеся рідко приїжджала в гості, завжди була зайнята роботою, домом, чоловіком.
Ввечері сиділи на кухні, пили чай. Богдан читав новини на планшеті, Олеся розповідала про сусідів, про крамниці поруч.
— Мам, тобі тут сподобається, — казала донька. — Район спокійний, люди порядні. Біля двору дитячий майданчик, поруч поліклініка.
— Так, добре тут у вас, — погодилася Надія.
— І ще ти ж мені допоможеш із Сонечкою. А то няня дорога, а садочок лише з вересня.
Богдан підвів голову від планшета.
— Лесю, ми ж домовлялися, що твоя мама буде сама собі. Не треба її завантажувати.
— Та яке завантаження? — обурилася Олеся. — З онукою посидіти — це ж радість, а не робота.
— Звісно, допомагатиму, — поспішила додати Надія. — Я ж не для того сюди переїхала, щоб просто сидіти.
Богдан знизав плечима і знову заглибився у планшет.
Наступного ранку Олеся привела Софійку. Дівчинці було п’ять років — жвава, говірка, точна копія Олесі у дитинстві.
— Софійко, це бабуся Надя, — представила донька. — Вона тепер житиме з нами.
— Привіт, бабусю, — ввічливо сказала дівчинка, але трималася насторожено.
— Привіт, сонечко, — Надія присіла перед онукою. — Яка ти гарненька!
— Мамо, а чому бабуся живе в моїй кімнаті для іграшок?
Олеся збентежилася.
— Софійко, це тепер бабусина кімната. А іграшки ми переставимо до тебе в спальню.
— Але там уже багато іграшок! А де я буду будувати замки?
— Щось придумаємо, — Олеся взяла доньку на руки. — Не засмучуйся.
Надія зрозуміла, що зайняла кімнату, яку Софійка вважала своєю. НемНадія подивилася на онуку, на доньку, на чужі стіни, і раптом усвідомила, що її дім завжди був там, де вона могла бути собою.