**Дружина без статусу**
Оксана підійшла до дзеркала у передпокої, поправила волосся й ще раз критично оглянула себе. Нова сукня — темно-синя, строга, але елегантна — сиділа як укрій. Туфлі на невеликому каблучку, сумочка в тон. Все, як слід, для зустрічі з колегами чоловіка.
— Тарасе, я готова! — покликала вона в бік кабінету.
— Іду, іду! — відгукнувся чоловік, але звуки з кабінету свідчили, що він досі розмовляє по телефону.
Оксана зітхнула. Знову спізняться. А вона так старалася справити гарне враження на цих людей, з якими Тарас тепер працював у новій компанії. Три місяці минуло з того часу, як він отримав посаду заступника директора, а вона досі відчувала себе невпевнено на корпоративах.
— Оксан, слухай, — Тарас нарешті з’явився в передпокої, застібаючи на ходу піджак. — Там буде Сергій Іванович з дружиною, пам’ятаєш, я розповідав? Він дуже впливова людина, багато від нього залежить. Постарайся знайти з його дружиною спільну мову.
— Звичайно, постараюся, — кивнула Оксана. — А вона чим займається?
— Та не знаю точно. Напевно, домогосподарка. Або щось громадське. Ти з нею поговориш, дізнаєшся.
Тарас говорив поспішно, явно думаючи про щось інше. Оксана зрозуміла, що докладніше не дізнається, і промовчала.
Ресторан зустрів їх приглушеним світлом і звуками тихої музики. За великим столом вже сиділо кілька пар. Тарас одразу підійшов до чоловіків, залишивши Оксану самій шукати своє місце серед дружин.
— Ви, мабуть, Оксана? — звернулася до неї елегантна жінка років п’ятдесяти у дорогому костюмі. — Я Наталія Сергіївна, дружина Сергія Івановича. Тарас розповідав про вас.
— Дуже приємно! — Оксана простягнула руку. — А що саме він розповідав?
— Та так, загалом. Що у нього чудова дружина, яка його підтримує, — усміхнулася Наталія Сергіївна, але в її очах блиснуло щось оцінювальне.
Оксана сіла поруч із нею, відчуваючи легку напругу. Інші жінки за столом були приблизно того ж віку, що й Наталія Сергіївна, усі одягнені дорого та зі смаком.
— А ви чим займаєтеся, Оксано? — запитала худа брюнетка, яка представилася як Ганна.
— Я працюю перекладачкою, — відповіла Оксана. — Фріланс, переважно технічні тексти.
— О, як цікаво! — скрикнула Наталія Сергіївна, але тон її голосу говорив про зворотнє. — А які мови?
— Англійська та німецька.
— Зрозуміло. А діти є?
— Поки немає, — Оксана відчула, як червоніє.
— Ну нічого, ще все попереду! — поблажливо зауважила третя жінка, повненька блондинка. — Я от трьох виростила, усі вже дорослі. Старший у Німеччині живе, бізнесом займається.
Розмова пішла звичним руслом. Жінки обговорювали дітей, онуків, відпочинок на престижних курортах, покупки. Оксана слухала, час від часу вставляючи репліки, і відчувала себе все більш чужою в цій компанії.
— А ви, Оксано, у якій компанії перекладаєте? — раптом запитала Ганна.
— Працюю з різними замовниками. Сама по собі.
— А, фріланс, — кивнула Ганна. — Це, мабуть, зручно — вдома сидіти. Але дохід, напевно, нестабільний?
— Дохід нормальний, — відповіла Оксана трохи різкіше, ніж хотіла.
— Ну так, звісно, — Наталія Сергіївна посміхнулася тією самою посмішкою, яка нічого не значила. — А ми от із дівчатами заснували благодійний фонд. Допомагаємо дитячим будинкам, організовуємо свята. Дуже вдячна справа! Не хочете до нас приєднатися?
— Я подумаю, — обережно відповіла Оксана.
— Тільки треба час знаходити, розумієте? Регулярно на заходи їздити, із людьми спілкуватися. У нас усі дівчата вільні, чоловіки добре заробляють, тому можемо дозволити собі громадську діяльність.
Оксана кивнула, чудово розуміючи натяк. Вона не з їхнього кола. У неї немає часу на благодійність, бо вона мусить працювати. А отже, вона не справжня дружина успішного чоловіка.
— Оксан, як справи? — Тарас нахилився до неї, поклавши руку на плече. — Знайомишся із дамами?
— Так, усе чудово, — напружено посміхнулася вона.
— Тарасе Васильовичу, у вас така гарна дружина! — промовила Наталія Сергіївна. — Ми її до нашого фонду запрошуємо.
— О, чудова ідея! — зрадів Тарас. — Оксано, це ж чудово! Ти якраз казала, що хотіла б чимось корисним зайнятися.
Оксана здивовано глянула на чоловіка. Коли вона це казала? Навпаки, вона скаржилася, що роботи стало більше й часу ні на що не вистачає.
— Я сказала, що подумаю, — обережно повторила вона.
— Ну звісно, подумайте, не поспішайте, — кивнула Наталія Сергіївна. — Тільки у нас там є внески, щомісячні. Невеликі, на наші мірки, звичайноОксана дякувала за запрошення, але залишилася вірною собі, розуміючи, що справжнє щастя — це робити те, що наповнює її життя сенсом, а не просто виконувати роль, яку від неї очікують.