Дощ стукав по даху невеличкого будиночка, коли Ольга Степанівна почула ледве чутний стук у двері. Вона відклала в’язання, прислухалася. Стук повторився — нерішучий, немов благальний.
— Хто там? — гуканула вона, підходячи до дверей.
— Відкрийте, будь ласка, — почувся ледь чутний жіночий голос. — Я заблукала…
Ольга Степанівна привідчинила двері на ланцюжку. На порозі стояла дівчина років двадцяти п’яти, промокла до нитки. Темне волосся прилипло до обличчя, легенька куртка була мокра наскрізь. У руках дівчина тримала невелику сумку.
— Господи, та ж ти вся мокра! — Ольга Степанівна зняла ланцюжок, розчинила двері. — Заходь швидше, простудіси ж!
— Дуже вам дякую, — дівчина переступила поріг, залишаючи мокрі сліди на килимку. — Я Мар’яна. Ішла стежкою, а вона раптом у ліс завела. Телефон розрядився, зовсім не знаю, де я…
— Ну ж бо, роздягайся негайно! — Ольга Степанівна заметушилася, допомагаючи зняти мокру куртку. — З тебе вода ллється! Як так вийшло, що в таку погоду сама по лісу блукаєш?
Мар’яна смущено опустила очі.
— Посварилася з… хлопцем. Він мене виссадив з машини, сказав, щоб ішла пішки. А я не знала, що тут так далеко до міста…
— Отакий негідник! — обурилася Ольга Степанівна. — Я це можна дівчину в лісі кидати! Іди на кухню, зараз чаю поставлю. А то ж тремтиш вся.
Мар’яна пройшла до невеликої, але затишної кухні. Ольга Степанівна ввімкнула електричний чайник, дістала з шафи махровий халат.
— Ось, переодягнися поки. Одяг на батарею повісимо, до ранку висохне. А ти звідки родом?
— ЗіМар’яна сумно зідхнула, вдивляючись у вікно: “З села, але мрію жити у Києві, де є робота і надія на щастя.