Катерина Іванівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як сусідка розвішує білизну на балконі навпроти. Ранкове світло м’яко падало на її сиве волосся, акуратно зачесане в зачіску, яку вона робила вже сорок років поспіль. У руці тремтіла чашка з охололою кавою.
— Катю, ну що ти там завмерла? — гукнув їй Михайло Петрович, заходячи до кімнати. — Сніданок холодніє.
Вона не обернулася. У відблиску скла бачила, як чоловік поправляє комір сорочки. Сімдесят три роки, а досі доглядає за собою. Волосся хоч і пореділо, але акуратно зачесане. Штани випрасувані, черевики начищені.
— Чую тебе, Мішко, — тихо відповіла вона.
Михайло Петрович підійшов ближче, став поруч.
— Про що задумалася?
— Та так, дрібниця якась. Сон приснився дивний.
Катерина Іванівна поставила чашку на підвіконня. Уві сні вона була молодою, років двадцяти п’яти, у білій сукні стояла перед дзеркалом. А поряд метушилася мати, поправляла фату, щось примовляла лагідно. Прокинулася з мокрими очима.
— Який сон? — Михайло Петрович узяв її за лікоть, повернув до себе.
— Наш весілля приснилося. Тільки не таке, яке було, а інше. Гарне.
Чоловік насупився.
— Що значить «не таке»? Нормальне в нас було весілля.
— Нормальне, — погодилася Катерина Іванівна, але голос звучав стомлено.
Їхнє весілля пройшло у ЗАГСі, потім посиділи в кафе втрьох — вона, Михайло Петрович і його товариш із війська за свідка. Сукню купили готову, сіру, практичну. На фото вона посміхалася, але очі були якосі порожні. Ніби це зовсім не її обличчя.
— Іди снідати, — сказав Михайло Петрович. — А то запізнишся на роботу.
Катерина Іванівна працювала в бібліотеці вже тридцять років. Читальна зала, абонемент, картотека. Тиша і спокій. Михайло Петрович спершу нарікав — навіщо, мовляв, дружині працювати, він і сам прогодує. Але вона наполягла. Хотілося бути серед людей, серед книжок. Удома ставало душно.
Сніданок пройшов мовчки. Михайло Петрович читав газету, час від часу коментував новини. Катерина Іванівна їла вівсянку, думала про щось своє. За вікном шумів дощ.
— Ввечері до Олега зайдемо, — промовив чоловік, не підводячи очей від газети. — Він дзвонив, запрошував на вечерю.
— Гаразд.
— Оленка, мабуть, щось особливе приготувала. Знаєш, як вона старається.
Олег — їхній єдиний син. Одружився три роки тому з Оленою, дівчиною тихою й господарською. Катерина Іванівна невістку любила, але зустрічі з молодими нагадували їй про власну молодість, яка проминула якось непомітно.
У бібліотеці день минав звично. Відвідувачі приходили й йшли, вона видавала книжки, приймала назад, розставляла по полицях. У обідню перерву сіла в куточку читальної зали, відкрила збірку поезій. Випадково натрапила на рядки: «А щастя було так можливе, так близько…»
— Катерино Іванівно, можна вас на хвилинку? — покликала колега, молода дівчина Оксана.
— Звісно. Що трапилося?
— Та ось, не знаю, як бути. Андрій зробив мені пропозицію, а я сумніваюся.
Оксана сіла поруч, нервозно крутила кЧерез рік Катерина Іванівна й Олесь стояли на тому ж узліссі, де колись розлучилися, і дивилися, як перший сніг кружляє над їхніми сплетеними долонями, наче благословення за чекане півстоліття.