Родичі приїхали на вихідні
— Мамо, ти зовсім з’їхала?! Які ще родичі?! — скрикнула Олеся в трубку, ледве не випустивши її з рук. — Я ж тобі сто разів казала, що з Дмитром ми просто зустрічаємось!
— А що, зустрічаєшся — то це несерйозно? — голос матері звучав рішуче і не обіцяв нічого доброго. — Олесю, тобі вже двадцять сім! Інші у твої роки давно заміжні, дітей народжують, а ти все граєшся! Його батьки — порядні люди, працьовиті, у них трикімнатна у Солом’янці…
— Мамо! — Олеся заплющила очі, намагаючись вгамувати головний біль. — Послухай мене уважно. Я НЕ готова заміж. НЕ хочу обговорювати це з чужими людьми. І взагалі, ти мала зі мною порадитись!
— Пізно вже радитись, — мати явно сердилася. — Я їм вже подзвонила, завтра зранку приїдуть. Дмитро знає, до речі. Учора з ним говорила, погодився.
Олеся повільно опустилася на диван. Дмитро погодився… Звісно, йому що втрачати? Живе спокійно у батьківській хаті, на роботу ходить через день, а тут така удача — готова наречена зі своїм житлом і зарплатою.
— Мамо, а може, ну їх? Скажемо, що я захворіла…
— Олесенько, — голос матері раптом став м’яким, майже благальним. — Ну зрозумій же, доню. Я так хочу онуків побачити! А раптом щось зі мною станеться, а ти сама залишишся? Дмитро хлопець добрий, не п’є, не палить…
— Не п’є? — усміхнулася Олеся. — Та він позавчора ледь на ногах стояв!
— Та мало лі то, свято було! — відразу знайшлася мати. — Гаразд, дитинко, приходь завтра до десяти. Я вже курку купила, торт замовила…
Трубка замовкла. Олеся ще хвилину сиділа, втупившись у порожнечу, потім різко встала й почала ходити по кімнаті. Треба було щось робити, але що? Дмитра вбити? Маму? А може, втекти до подруги на дачу й сидіти там до понеділка?
Телефон задзвонив знову.
— Олесю, це я, — голос Дмитра звучав винувато. — Слухай, твоя мати мені вчора дзвонила…
— Ось негідник! — видохнула Олеся. — Ти міг мене попередити!
— Та я думав, жартує! Серйозно! Хто зараз весілля через сватання влаштовує? Думав, побалакає та й забуде…
— А коли зрозумів, що не жартує?
— Коли мої батьки почали торт вибирати, — зізнався Дмитро. — Олесю, а давай зіграємо у цю гру? Ну посидимо, поговоримо, вони заспокоються…
— Дмитре, ти розумієш, що після цього цирку мати мене під конвоєм під вінець виведе? Вона вже, мабуть, сукню видивляє!
— Та й що? — у голосі Дмитра прослизнули дивні ноти. — А що, я тобі не пара?
Олеся замовкла. Ось тут і була вся халепа. Дмитро їй подобався, навіть дуже. Високий, симпатичний, добрий. Але був у ньому якийсь… недолік. Не міг він сам рішення приймати. Завжди з матір’ю радився, навіть яку сорочку на побачення вдягти. А тепер от і весілля не його ідея.
— Слухай, Дмитре, — обережно почала вона. — А ти сам хочеш одружитися? Зі мною, маю на увазі?
— Звісно, хочу! — занадто швидко відповів він. — Тобто… у принципі… ми ж добре один одного знаємо…
— Це не відповідь, — втомлено сказала Олеся. — Гаразд, побачимося завтра.
Весь вечір вона метушилася по квартирі, приміряючи то одну сукню, то іншу. Занадто святкова — подумають, що згодна. Занадто проста — мати потім тиждень читатиме лекції про те, як треба виглядати під час серйозних розмов. У результаті зупинилася на сірому костюмі — строго, але пристойно.
Вранці Олеся прокинулася з твердим наміром усе скасувати. Подзвонить матері, скаже, що захворіла, чи терміново поїхала у справах, чи… Але телефон мовчав, а коли вона набрала матчин номер, ніхто не відповів. Значить, вже на базарі, купує до столу всякі делікатеси.
О дев’ятій тридцять Олеся стояла перед батьківським будинком і не могла змусити себе зайти. Сусідська бабуся поливала квіти на балконі й цікаво поглядала вниз.
— Олесю! — почулося згори. — Заходь уже, що стоїш!
Мати зустріла її у святковому фартусі з таємничим виглядом.
— От і добре, що раніше прийшла! Допоможеш стіл накрити. Дивись, яку оселедця купила, буде під шубою! І ікру взяла, правда, не червону, але теж нічого…
— Мамо, — спробувала вставити слово Олеся, але мати вже тягнула її на кухню.
— А костюмчик у тебе гарний! Серйозний такий, діловий. Те, що треба! Дмитрові батьки люблять, коли дівчина скромно вдягається…
— Звідки ти знаєш, що вони люблять?
— А ми вже знайомі! — гордо оголосила мати. — Познайомилися, коли Дмитру довідку в поліклініку носила. Людмила Федорівна, його мати, така приємна жінка! Ми з нею півгодини побалакали, вона мені про тебе все розповіла…
— Про мене? Що саме?
— Ну що гарна, працьовита, квартира власна… Вони дуже задоволені, що Дмитро— …таку наречену знайшов, — додала мати, але Олеся вже посміхалася, усвідомивши, що іноді найкращі рішення приходить не з роздумів, а з щирого серця.