— Мамо, ну годі вже своє тягнути! — Світлана з роздратуванням ударила долонею по столу. — Ми ж домовились, що ти допоможеш з кредитом!
— Нічого ми не домовлялись, — спокійно відповіла Марія Іванівна, не припиняючи розмішувати чай. — Ти сама вирішила, що я вам допомагатиму.
— Та як же не домовлялись? — спалахувала донька. — Ти ж сказала, що подумаєш!
— Подумала. І вирішила, що не буду.
На кухні повисла напружена мовчанка. Світлана дивилася на матір широко розплющеними очима, ніби не вірила в почуте. Зять Олег нервово переступав біля холодильника, очевидно, відчуваючи себе не в своїй тарілці.
— Мам, але ж у нас складна ситуація, — почала знову Світлана, намагаючись говорити м’якше. — Олег роботу втратив, я у декреті з Маринкою. Грошей зовсім немає, а банк не чекатиме.
— А чого ви раніше про це не думали? — Марія Іванівна поставила чашку на блюдце. — Коли кредит брали на цю вашу машину, я вас попереджала.
— Яку машину? — спалахнула донька. — Це ж не машина, а стара корча! Нам їздити було ні на чому!
— На маршрутці їздили б. Я сорок років на маршрутках їздила — і нічого, жива.
— Мамо! — Світлана схопилася зі столу і почала нервово ходити по кухні. — Ти що, серйозно вважаєш, що ми маємо з дитиною на маршрутках їздити?
— А чому б і ні? Я тебе сама виростила, працювала з ранку до ночі, і ні в кого про допомогу не збиралася.
Олег нарешті наважився втрутитися.
— Маріє Іванівно, ми ж не просимо подарувати гроші. Ми повернемо, як тільки я роботу знайду.
— Коли знайдеш? — без злості, але твердо запитала вона. — Місяць шукаєш, два, півроку? А кредит щомісяця платити треба.
— Я обов’язково знайду. У мене диплом є, досвід.
— Звісно, знайдеш, — кивнула Марія Іванівна. — Тільки не факт, що скоро. А я що робитиму без грошей? На повітрі житиму?
Світлана різко повернулася до матері.
— У тебе ж пенсія пристойна! Шістнадцять тисяч! Ми просимо допомогти з платежем — шість тисяч. У тебе ж залишиться десять!
— На що залишиться? — Марія Іванівна дістала з шухляди зошит і окуляри. — Давай порахуємо. Комунальні — чотири тисячі. Ліки — дві, а то й більше. Їжа — тисячі три, як мінімум. Ц”Тиша знову заповнила кухню, і Марія Іванівна знову взялася за в’язання, знаючи, що ця важка розмова — лише початок чогось більшого.”