**Подарунок, який коштував мені шлюбу**
Сьогодні вранці, перебираючи речі, я знову натрапив на ту оксамитову коробочку. Вона лежала в дальньому куточку шухляди, неначе нагадувала про ту історію, яку я намагався забути.
Надія відчула її в кившені халата ще тоді — маленьку, майже непомітну. Серце вдарило так, ніби намагалося вискочити. За стіною лунав монотонний гул телевізора — Василь дивився вечірні новини, як робив це кожного вечора протягом останніх двадцяти семи років.
— Надю, чаю? — кликнув він із вітальні.
— Зараз, — відповіла вона, стискаючи коробочку. — Почекай трохи.
Стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як сусідські діти ганяють м’яча між машинами. Звичайний вечір, але сьогодні все здавалося останнім разом.
У коробочці були золоті гудзики з діамантами — подарунок, який вона готувала Василеві на річницю весілля три місяці. Відкладала з кожної зарплати, економила на власних дрібницях. Хотіла зробити йому радість, показати, як він їй дорогий.
Але вчора все змінилося.
— Ти йдеш чи якщо? — нетерпляче покликав Василь. — Вже почалося.
Надія глибоко зітхнула і пішла до вітальні. Чоловік сидів у своєму улюбленому кріслі, у витягнутій футболці та домашніх штанах. На столі — дві чашки чаю та розгорнута газета.
— Слухай, а пам’ятаєш Оксану Коварину з нашого класу? — спитав він, не відводячи очей від екрана.
Надія завмерла. Саме про неї вона думала всю ніч.
— Пам’ятаю, — обережно відповіла. — А що?
— Так зустрів її біля крамниці. Каже, розлучилася. Чоловік кинув заради молодшої. Уявляєш, після тридцяти років шлюбу?
Василь переключив канал. Надія мовчала. Вона не могла сказати, що бачила їхню зустріч. Що стояла за стелажами і чула кожне слово. Що вона побачила, як він обіймає Оксану, як вони домовилися побачитися завтра.
— Надю, що ти мовчиш? — нарешті подивився він на неї.
— Так, нічого. Просто втомилася.
Він знову повернувся до телевізора. Надія пішла на кухню, нібито помити посуд. Коробочка з гудзиками тепер здавалася важкою, як камінь.
Вона пам’ятала, як побачила їх у ювелірному салоні. Як стояла, уявляючи, як Василь зрадіє. Він завжди любив гарні речі, але купував їх ріВона закрила коробочку і викинула її у смітник, бо зрозуміла, що найцінніший подарунок, який вона може собі зробити зараз, — це повага до власного гідності.