– Як це розуміти? – Богдан розмахував заповітом прямо перед носом нотаріуса. – Хатка зятю, дача зятю, машина зятю! А мені що? Я ж син, рідний син!
– Богдане Володимировичу, заспокойтеся, будь ласка, – нотаріус поправила окуляри й суворо глянула на розгніваного чоловіка. – Ваш батько мав повне право розпоряджатися своїм майном, як вважав за потрібне.
– Та це ж несправедливо! – голос Богдана перейшов на візг. – Олежко одружився з моєю сестрою усього п’ять років тому, а отримав більше за мене! Де ж тут правда?
Олег сидів на стільчику в кутку кабінету, зціпивши кулаки. Його обличчя було бліде, а очі червоні від недосипу. Він мовчав, але його вираз обличчя говорив, що ця ситуація завдає йому не менше болю, ніж Богдану.
– Богдане, годі кричати, – тихо, але різко промовила Даринка, сестра Богдана й дружина Олега. – Тато знав, що робить.
– І ти замовкни! – огризнувся брат. – Твій чоловік, мабуть, підмовляв батька, поки той хворів.
Олег різко підвівся.
– Повтори ще раз, – його голос став небез– Повторю! – Богдан повернувся до зятя. – Ти використав хворого діда, ось що ти зробив! Уліз у довіру, удавав турботливого, а сам тільки до спадку зирив!