Була запасним варiантом
— Оленко! Що ти робиш?! — скрикнула жiнка у слухавку, i голос їй затремтiв вiд обурення. — Ти ж розумiєш, що це моє весiлля! Моє! Я чекала цього дня вже пiвтора року!
— Соню, серденько, ну зрозумiй же! — спокiйно відповiла подруга. — Iгор сам подзвонив менi вчора ввечерi. Сам! Невже я мала йому відмовити? Ми з ним ще в унiверситетi зустрiчалися, ти ж знаєш!
Соня схилилася на диван, телефон дрижав у її руцi.
— Але весiлля призначене на суботу! Плаття вже куплене, гостi запрошенi, ресторан замовили! Оленко, як так можна?
— А що я могла вдіяти? Вiн сказав, що зрозумiв свою помилку. Що кохає мене, а не тебе. Сонечко, пробач, але ж серцю не накажеш…
Соня кинула слухавку на диван i заридала. За вiкном мрячив жовтневий дощ, на столi лежала папка з документами для реєстрацiї шлюбу, а в шафi висiло бiле плаття, яке вона купувала зi сльозами радощiв на очах.
Мати зайшла в кiмнату, почувши плач, сiла поруч i обняла доньку за плечi.
— Що трапилося, доню?
— Iгор… Iгор одружується з Оленою, — вимовила Соня крiзь сльози. — Вони завтра подають заяву до ЗАГСу. А наше весiлля мало бути через тиждень!
Ганна Iванівна похитала головою i мiцнiше пригорнула доньку.
— Значить, не доля, Сонечко. Значить, не твiй вiн чоловiк. Краще зараз дiзнатися, нiж потiм все життя мучитися.
— Але чому, мамо? Чому я завжди опиняюся запасним варiантом? — схлипнула Соня. — У школi Вiтько зустрiчався зi мною, поки не з’явилася новенька. В училищi Серьожа три мiсяцi залицявся, а потiм втiк до одногрупницi. Тепер Iгор…
Мати мовчки гладила доньку по волоссю. Вона пам’ятала, як Соня готувалася до весiлля, як сяяла від щастя, коли мiряла плаття. Iгоря вона нiколи особливо не любила — щось у цьому хлопцевi насторожувало. Занадто вже вiн був гладенький, гарненький, умiв говорити правильнi слова. А от очi…