Крізь сон до прощення
Соломія Данилівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як дідусь-двірник згрібає останні жовте листя. Жовтень цього року видався дощовий, і листки чіплялися за мокрий асфальт, немов не хотіли розлучатися із землею. У руці вона стискала зім’яту записку, яку годину тому принесла сусідка.
— Сонечку, тут до тебе якась жінка заходила, — промовила Галина Іванівна, простягаючи шматочок паперу. — Каже, що треба терміново передати. Сама не дочекалася, побігла.
На папірці незграбним почерком було виведено: «Мамочка тебе чекає. Приїжджай швидше. Дуже погано. Оксана».
Соломія Данилівна впізнала почерк одразу. Оксана, її молодша сестра, завжди писала, немов курка лапою. У школі вчителі лаяли її за це, а вона тільки знизувала плечима й казала, що не збирається ставати письменницею.
— Що сталося, Соню? Ти вся бліда, — занепокоїлася сусідка.
— Нічого страшного, — сухо відповіла Соломія Данилівна і замкнула двері.
Тепер вона стояла з цією запискою й не знала, що робити. Мати… Скільки років минуло від останньої зустрічі? Вісім? Десять? Після тієї жахливої сварки вони не розмовляли, не бачилися. Соломія Данилівна навіть заборонила Оксані згадувати про себе, коли та навідувалася до матері.
— Нехай думає, що в неї одна донька, — казала вона тоді. — Раз так, то хай так і буде.
А почалося все з дрібниці. Мати хотіла продати хатину в селі, ту саму, де вони з Оксаною росли, де минуло їхнє дитинство. Будинок дістався їм від бабусі, і кожна сестра мала право на половину. Але Соломія Данилівна була категорично проти.
— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді на кухні у тісній квартирці. — Це ж наша історія! Там тато грядки копав,