Дуже пізно для пробачення
Я, Оксана Іванівна, стояла біля вікна й дивилася, як двірник згрібає останні жовте листя. Жовтень цього року видався дощовий, і листки прилипали до мокрого асфальту, ніби не хотіли розлучатися з землею. У руках я тримала зім’яту записку, яку годину тому принесла сусідка.
— Оксанко, сюди до тебе якась жінка заходила, — казала Марія Петрівна, подаючи клаптик паперу. — Казала, ніби треба терміново передати. Сама не дочекалася, кудись побігла.
На записку кривим почерком було виведено: «Мама тебе чекає. Приїжджай швидше. Дуже погано. Леся».
Оксана Іванівна одразу впізнала почерк. Леся, її молодша сестра, завжди писала, ніби курка лапою. У школі вчителі постійно лаяли її за це, а вона лише знизувала плечима й казала, що не збирається ставати письменницею.
— Що трапилося, Оксанко? Ти вся бліда, — занепокоїлася сусідка.
— Нічого особливого, — сухо відповіла Оксана Іванівна і зачинила двері.
Тепер вона стояла з цією запискою й не знала, що робити. Мати… Скільки років минуло з їхньої останньої зустрічі? Вісім? Десять? Після тієї жахливої сварки вони не спілкувалися, не бачилися. Оксана Іванівна навіть заборонила Лесі згадувати про неї, коли та приїжджала до матері.
— Нехай думає, що в неї лише одна донька, — говорила вона тоді. — Раз так, значить, так тому й бути.
А почалося все з дрібниці. Мати хотіла продати хату в селі, ту саму, де вони з Лесею виросли, де минуло їхнє дитинство. Дім дістався їм від бабусі, і кожна сестра мала право на половину. Але Оксана Іванівна була категорично проти продажу.
— Мамо, ти розумієш, що робиш? — кричала вона тоді на кухні у маленькій квартирі. — Це ж наша історія! Там тато грядки копав, там ми з Лескою у хованки грали!
— Оксанко, не гарячися, — стомлено відповідала мати. — Хата розвалюється, дах тече. На ремонт грошей немає, а податки платити треба. Краще продати, поки хоч щось дадуть.
— А мені байдужі гроші! — Оксана Іванівна била кулаком по столу. — Продаси хату — для мене ти помреш!
Мати тоді дивилася на неї довго, сумно, потім тихо сказала:
— Що ж, Оксанко. Твоє право.
І продала. Без Оксаниного дозволу, оформивши все через Лесю. Гроші віддала молодшій доньці зі словами:
— Нехай на квартиру копить. А то все на орендованій мандруєш.
Оксана Іванівна дізналася про це випадково, зустрівши в автобусі сусідку з села.
— Ой, Оксанко, а хату вашу вже знесли, — радісно повідомила тітка Ганна. — Нові господарі ділянку під картоплю перекопали. Кажуть, дачу будуватимуть.
Того вечора Оксана Іванівна приїхала до матері й сказала все, що думала. Слова були жорстокі, непрощені. Мати сиділа й плакала, а донька кричала й кричала, виливаючи всю накопичену біль.
— Ти зрадила мене! Зрадила пам’ять тата! — ридала Оксана Іванівна. — За гроші! Завдяки цій своїй Лесі, яка тільки й уміє, що благати!
— Оксанко, зупинися, — шепотіла мати. — Благаю тебе…
— Не хочу тебе більше знати! Чуєш? Для мене тебе більше немає!
І пішла, грюкнувши дверима так, що затремтіли шибки у вікнах.
Потім були місяці мовчання. Леся намагалася мирити, дзвонила, приїжджала, умовляла.
— Оксанко, ну що ти як дитина? Мама плаче що дня. Говорить, що зробила це для нас, для дітей. Хотіла, щоб у нас було нормальне житло.
— Нехай плаче, — холодно відповідала Оксана Іванівна. — Треба було раніше думати.
— Та коли вже це скінчиться? Хата — це лише хата! А мама — вона у нас одна!
— Не було в неї права! — Оксана Іванівна підвищувала голос. — Розумієш? Не було права без мене вирішувати!
Леся ображалася й ішла. А Оксана Іванівна залишалася одна зі своєю правотою і болем.
Минали роки. Оксана Іванівна вийшла заміж, народила сина Андрійка. Чоловік інТієї ночі, сидячи на порожній кухні, вона нарешті зрозуміла, що пробачення завжди приходить разом із тихою пусткою.