— Ні, Оленько, ти не розумієш! Я більше не можу так жити! — Галина міцно стиснула руку подруги, аж Оля скривилася від болю. — Він одружується на ній! На цій… на цій пустуні! А я що, дванадцять років даремно прожила?
— Галю, відпусти, бо мені боляче! — Оля спробувала вивільнити руку, але подруга тримала міцно, а в очах у неї горів вогник відчаю. — Послухай мене…
— Ні, ти мене послухай! — Галина схопилася з кухонного стільця й почала ходити туди-сюди по маленькій кімнатці, як кішка у клітці. — Дванадцять років, Олю! Дванадцять років я його чекала! Коли він навчався в університеті, я працювала, щоб допомогти йому з грішми. Коли шукав роботу, я його підтримувала. Коли його мати хворіла, я з нею в лікарні сиділа, як рідна дочка! А він… він…
Голос Галини зірвався, вона знову сіла на стілець, сховала обличчя в долонях.
Оля обережно підсунула до подруги склянку з чаєм, який уже встиг охолонути.
— Може, це й на краще, Галочко? Може, він тобі не долею?
— Не долею?! — Галина різко підвела голову й подивилася на Олю так, що та мимоволі відсмикнулася. — Не долею? А що тоді долею? Сидіти самій у сорок років і згадувати, як могло б бути?
— Тобі ще тільки тридцять вісім…
— Незабаром тридцять дев’ять! — перебила Галина. — І що тепер робити? Починати все спочатку? Шукати когось іншого? Та кому я потрібна в такому віці? Всі пристойні хлопці вже давно одружені!
Оля мовчала, не знаючи, що відповісти. Вона знала Галину ще з інституту, видила, як та метушилася між надією та розпачем усі ці роки. Богдан то з’являвся в її житті, то зникав, обіцяв одружитися, потім казав, що не готовий, що треба почекати. А Галина чекала, вірила кожному його слову.
— Пам’ятаєш, як ми з тобою на курси французької ходили? — тихо запитала Оля. — Ти тоді казала, що хочеш поїхати за кордон, подивитися світ. А потім познайомилася з Богданом і забула про навчання.
— Та до чого тут французька? — роздратовано підхопила Галина. — Я його любила, розумієш? По-справжньому! Не так, як ці дурнушки, що міняють хлопців, як рукавички. А він… він просто мене використав!
— Та ні, не використав він тебе, Галю. Просто… просто не склалося.
— Не склалося? — Галина підвелася, підійшла до вікна, довго дивилася на засніжений двір. — А знаєш, що він мені сказав, коли я дізналася про його весілля? Що я його занадто добре знаю. Що з Катериною йому цікавіше, бо вона загадкова. Загадкова! Двадцятирічна студентка, яка крім селфі нічого робити не вміє!
— Галю, не катуй себе…
— Я й не катую! — різко обернулася Галина. — Я злюся! Не розумію, як так вийшло! Ми ж були щасливі! Пам’ятаєш, як ми з ним на Крим їздили влітку? Як він мені квіти дарував? Як казав, що я найкраща?
— Пам’ятаю, — кивнула Оля. — Але це було давно, Галю.
— Не так давно! Всього рік тому! Ми тоді про дітей говорили, як назвемо донечку чи сина. Він навіть імена вигадував! А тепер ця Катерина у нього на третьому місяці!
Оля здригнулася.
— Вона вагітна?! Ти мені про це не казала!
— А навіщо? — Галина опустилася на стілець, наче її піддув випустили. — Навіщо тобі знати, що він не тільки одружується, а й дитину чекає? Тієї самої дитини, про яку ми з ним мріяли…
— Господи, Галю… — Оля встала, обняла подругу. — Мені так тебе шкода…
— Не жаль мене! — Галина вирвалася з обіймів. — Не треба мені жалю! Я сама винувата! Сама! Треба було від нього піти ще тоді, коли він перший раз почав мені розповідати, що не готовий до серйозних стосунків. А я думала, що його зміню, що він зрозуміє, яка я хороша…
— Ти й справді хороша, Галю. Добра, розумна, гарна…
— Гарна? — Галина гірко усміхнулася. — Подивися на мене! Сиве волосся, зморшки, зайві кілограми. А ця Катерина — молоденька, струнка, модниця. Звичайно, він її вибрав!
— Справа не у віці й не у зовнішності!
— А в чому ж тоді? Поясни мені, Олю! У чому? Що я не так робила? Чому не змогла його втримати?
Оля сіла поруч, взяла її руки в свої.
— Слухай уважно. Ти нічого не робила не так. Ти була чудовою подругою, помічницею, майже дружиною. Але Богдан… він просто не та людина, з якою ти могла б бути щасливою. Він егоїст, Галю. Він завжди думав лише про себе.
— Ні, ти його не знаєш! Він може бути добрим, турботливим…
— Може, коли йому це вигідно. Згадай, як він зникав на місяці, коли ти його потребувала. Як обіцяв познайомити тебе з батьками, а потім знаходив відмовки. Як казав, що кохає тебе, а сам зустрічався з іншими!
— Як ти знаєш про інших? — Галина різко повернулася до подруги.
Оля завагалася, відвела погляд.
—— Я… я бачила його рік тому з якоюсь білявкою, вони в кафе сиділи й цілувались, але не знала, чи варто тобі говорити…
Галина заплющила очі, глибоко вдихнула і раптом усміхнулась, як дитина, яка щойно зрозуміла, що страхівка під ліжком — це просто тінь від світла.