— Ні, Оленко, ти не розумієш! Я не можу більше так жити! — Марійка схопила подругу за руку, стиснула так, що аж пальці забіліли. — Він одружується на ній! На цій… на цій пустуні! А я що, дванадцять років навіки витратила?
— Маріє, відпусти, бо болить! — Олена намагалася визволити руку, але та тримала міцно, очі ж у неї горіли, як у вовчиці в пастці. — Послухай мене…
— Ні, ти мене послухай! — Марійка зскочила з кухонного табурета й почала ходити по малесенькій хаті туди-сюди, наче звір у клітці. — Дванадцять років, Оленко! Дванадцять років я його чекала! Коли він університет закінчував, я працювала, щоб йому грошей підкинути. Коли роботу шукав — підтримувала. Коли мати його хворіла, я біля неї в лікарні сиділа, як рідна дочка! А він… він…
Голос у неї перервався, вона сіла знову й сховала обличчя в долоні.
Олена обережно підсунула до подруги чашку з чаєм, який уже встиг остигнути.
— Може, воно й на краще, Марусю? Може, він тобі не доля?
— Не доля? — Марійка різко підвела голову, глянула на Олену так, що та мимоволі відсмикнулася. — Не доля? А що тоді доля? Сидіти самій у сорок років і згадувати, як могло б бути?
— Тобі ще тільки тридцять вісім…
— Незабаром тридцять дев’ять! — перебила Марійка. — І що мені тепер робити? Починати все з нуля? Шукати когось іншого? Та кому я потрібна у такому віці? Усі гідні хлопці вже давно одружені!
Олена мовчала, не знаючи, що відповісти. Вона знала Марійку ще з інституту, бачила, як та метушилась між надією й розпачем усі ці роки. Юрко то з’являвся в її житті, то зникав, обіцяв одружитися, потім казав, що не готовий, що треба почекати. А Марійка чекала, вірила кожному слову.
— Пам’ятаєш, як ми з тобою англійську вчили? — тихо спитала Олена. — Ти тоді казала, що хочеш за кордон поїхати, світ побачити. А потім зустріла Юрка й кинула навчання.
— До чого тут англійська? — роздратовано фукнула Марійка. — Я ж його любила, розумієш? По-справжньому! Не як ці дурнулі, що міняють хлопців, як рукавички. А він… він просто мною користувався!
— Та не користувався він тобою, Марусю. Просто… просто не склалося у вас.
— Не склалося? — Марійка підвелася, підійшла до вікна, довго дивилася на засніжене подвір’я. — Знаєш, що він мені сказав, коли я дізналася про його весілля? Що я його надто добре знаю. Що з Тетяною йому цікавіше, бо вона загадкова. Загадкова! Двадцятилітня студентка, яка крім селфі нічого робити не вміє!
— Маріє, не катуй себе…
— Та я й не катую! — різко обернулася Марійка. — Я злюся! Я не розумію, як так вийшло! Ми ж були щасливі! Пам’ятаєш, як ми з ним на дачу їздили влітку? Як він мені квіти дарував? Як казав, що я найкраща?
— Пам’ятаю, — кивнула Олена. — Але то було давно, Марусю.
— Не так давно! Усього рік тому! Ми тоді про дітей говорили, про те, як назвемо донечку чи сина. Він навіть імена вигадував! А тепер ця Тетяна у нього на другому місяці вагітності!
Олена здригнулася.
— Вагітності? Ти мені про це не казала!
— А навіщо? — Марійка опустилася на стілець, раптом зігнулася, наче з неї повітря випустили. — Навіщо тобі знати, що він не тільки на ній одружується, а ще й дитини від неї чекає? Тієї самої дитини, про яку ми з ним мріяли…
— Господи, Маріє… — Олена встала, обійняла подругу. — Мені так тебе шкода…
— Не жалій мене! — Марійка вирвалася з обіймів. — Не треба жаліти! Я сама виненІ тоді Марійка зрозуміла, що її щастя буде не в минулому, а в майбутньому, яке вона сама обере.