— Олена Василівно! Олено Василівно, зачекайте! — гукав сусід Іван Петрович, махаючи руками та ледь не бігом наздоганяючи жінку біля під’їзду. — Куди ви так спішите? Треба поговорити!
— Мені неколи, Іване Петровичу, онуку з садочку забрати. — Олена спробувала обійти чоловіка, але той перегородив їй дорогу.
— А онук почекає. Розмова серйозна, стосується вашого Дмитра Івановича. — Очі сусіда горіли якимось нездоровим блиском. — Ви знаєте, де ваш чоловік учора був?
Олена завмерла. У грудях неприємно стиснуло, але вона намагалася не показувати хвилювання.
— Звісно знаю. На городі. Картоплю окучував.
— На городі? — Іван Петрович усміхнувся. — Цікаво. А я його о третій дня на Лесі Українки бачив. Біля аптеки. З жінкою. Дуже близько розмовляли.
Слова вдарили Олену, як молотом по голові. Дмитро справді виїхав на город зранку, сказав, що повернеся до вечора. А ввечері прийшов стомлений, брудний, скаржився на біль у спині від роботи на грядках.
— Ви помилилися, — тихо сказала вона. — Мій чоловік увесь день на городі провів.
— Помилився? — Іван Петрович дістав з кишені телефон. — А ось і фото є. Правда, якість не дуже, здалеку знімав, але Дмитра Івановича впізнати можна.
Олена не хотіла дивитися на екран, але очі самі потягнулися до розмитого зображення. Справді, силует нагадував чоловіка. Та сама постава, та сама манера тримати руки в кишенях.
— Хто ця жінка? — прошепотіла вона.
— А ось цього я не знаю. Але дізнаюся обов’язково. У мене зв’язки є, Олено Василівно. Усюди свої люди сидять. — Іван Петрович сховав телефон і з співчуттям подивився на сусідку. — Ви тільки не хвилюйтеся надто. Чоловіки вони такі, слабкі на жіночу ласку. Може, і нічого серйозного.
Олена розвернулася й пішла до під’їзду, відчуваючи, як тремтять ноги. За спиною лунав задоволений голос сусіда:
— Якщо щось дізнаюся, відразу скажу! Ми ж сусіди, повинні один одному допомагати!
Вдома Олена сіла на кухні й довго дивилася у вікно. Сорок три роки у шлюбі. Сорок три роки! Двоє дітей виростили, двоє онуків. Невже тепер, у їхньому віці, такі дурниці?
Дмитро повернувся з роботи в звичний час, поцілував дружину в щоку, як завжди, помив руки й сів вечеряти.
— Як справи на городі? — ніби нічого не сталося, запитала Олена, спостерігаючи за чоловіком.
— Нормально. Картоплю окучив, цибулю проріджував. Дуже втомився, спина болить. — Дмитро потягнувся, хрумнув хребтом. — Завтра знову поїду, треба грядки полоти.
— А до міста не заїжджав? До аптеки, може, за маззю для спини?
Чоловік здивовано подивився на дружину.
— Навіщо до міста? Усе потрібне взяв із собою. А що, треба щось купити?
Олена відвернулася до плити. Або чоловік бреше дуже вправно, або Іван Петрович справді помилився. Але фото…
— Дмитре, а ти Івана Петровича сьогодні бачив?
— Нашого сусіда? Так, в ліфті зранку зустрівся. Якийсь дивний став, усе розпитував, куди їду, навіщо. Ніби слідчий. — Дмитро насупився. — А що він тобі казав?
— Нічого особливого. Просто вітався.
Вночі Олена не спала. Переверталася з боку на бік, прислухалася до дихання чоловіка. Сорок три роки поряд сплять, а тепер ось сумніви закралися. Невже справді може бути інша жінка? У їхньому віці?
Вранці Дмитро зібрався на город, як зазвичай. Поцілував дружину, узяв термос із чаєм та торбинку з їжею.
— Ввечері повернуся, — сказав він. — Може, риби по дорозі куплю, якщо гарна трапиться.
Олена провела чоловіка до ліфта й повернулася до квартири. Не минуло й півгодини, як почувся дзвінок у двері. На порозі стояв Іван Петрович із тріумфуючим виглядом.
— Олено Василівно, можна увійти? Новини є.
— Заходьте, — зітхнула жінка.
Сусід сів на кухні, важливо відкашлявся.
— Отже, про ту жінку я все з’ясував. Звуть Наталя Михайлівна Коваленко. Працює у третій поліклініці, медсестрою. Овдовіла три роки тому. Живе сама, діти в іншому місті. — Іван Петрович зробив паузу, насолоджуючись ефектом. — Знайомі вони з вашим Дмитром Івановичем уже півроку. Познайомилися в черзі до лікаря.
— Звідки ви це знаєте? — тихо запитала Олена.
— А в мене дружина двоюрідної сестри в тій поліклініці працює, у реєстратурі. Усе про всіх знає. Каже, часто їх разом бачить. То в їдальні поруч сидять, то на лавочці біля входу розмовляють. — Сусід нахилився ближче. — І ще вона сказала, що ваш чоловік на прийом до лікаря ходить щотижня. До кардіолога. А ви про це знаєте?
Олена збліПро що б вам не розповідав цей сусід, Олена тепер знала — правда завжди випливає, але іноді треба просто довіряти близьким, а не чужим словам.