**Третя кімната — не для гостей**
— Не смій туди заходити! — гукнула Ганна Степанівна, вибігаючи з кухні з мокрими руками. — Скільки разів тобі казати!
Десятирічний Дениско завмер біля ледь відчинених дверей, озирнувся на бабусю. В його очах застигло здивування, змішане з обрадою.
— Бабусю, а що там такого? Я лиш хотів подивитись…
— Нічого там нема! Курява одна! — Ганна Степанівна швидко підійшла до онука, рішуче захлопнула двері й повернула ключа. — Іди краще мультики дивись або з конструктором грай.
Дениско знизав плечима й поплів у вітальню, але Ганна Степанівна бачила, як він озирається на заповітні двері. Важко зітхнувши, вона сховала ключ у кишеню фартуха. Знову ця розмова. Кожного разу, коли онук приїжджав на канікули, починалося те саме.
— Мам, ну чого ти його лякаєш? — Наталка вийшла з ванної, витираючи волосся рушником. — Він же дитина, йому все цікаво.
— А тобі не цікаво? — різко спитала Ганна Степанівна.
Наталка зупинилась, рушник завмер у її руках.
— Мені… мені і так добре, мам. Нащо перебирати минуле?
— Ото ж бо й воно. І Дениськові непотрібно. Нехай краще на свіжому повітрі гуляє, а не по чужих кутах шниряє.
Наталка хотіла щось сказати, але мовчала. Вона знала цей тон матері, знала, що сперечатись безглуздо. Краще перевести увагу сина на щось інше.
Ганна Степанівна повернулась на кухню, ввімкнула чайник. Руки тремтіли, коли вона діставала чашки з шафи. Двадцять років минуло, а серце все одно стискається, варто лиш подумати про ту кімнату. Про те, що там лишилось.
Після обіду Дениско ліг на диван із планшетом, Наталка читала книгу в кріслі. Ганна Степанівна мила посуд і спостерігала за онуком краєм ока. Хлопець був кмітливий, уважний. Надто уважний.
— Бабусю, — раптом спитав Дениско, не відриваючись від екрана, — а чому у вас трикімнатна квартира, а живете лише у двох?
Ганна Степанівна випустила тарілку в мийку, вона брязнула об край.
— Звідки ти знаєш, що квартира трикімнатна? — обережно спитала вона.
— Та я ж не сліпий! Двері рахувати вмію. Ось ваша спальня, ось вітальня, де я сплю, а он ті двері. Завжди замкнені.
Наталка підвела очі від книги, подивилася на матір. Ганна Степанівна стояла до них спиною, плечі напружені.
— Там… там старі речі лежать, — тихо промовила вона. — Нецікаві тобі.
— А можна подивитись? Я обережно, нічого не поламаю.
— Не можна! — різко обернулася Ганна Степанівна. — І більше не проси!
Дениско здригнувся від її тону, навіть Наталка здивовано підняла брови.
— Мам, що з тобою? — піднялася вона. — Ти ж ніколи не кричиш на Дениска.
Ганна Степанівна притулилась до мийки, провела долонею по обличчю.
— Пробач, онуче. Просто… просто я дуже втомилась сьогодні. Не сердься на бабусю.
Дениско кивнув, але здивування в його очах не зникло. Кмітливий хлопчик. Занадто кмітливий.
Ввечері, коли Дениско заснув, Наталка підійшла до матері на кухні.
— Мам, може, справді вже пора?
— Пора що?
— Ну… розібрати нарешті ту кімнату. Двадцять років минуло. Тата вже давно нема, а ти все…
— Не смій! — Ганна Степанівна схопилась так різко, що стілець перекинувся. — Не смій туди лізти!
— Мам, заспокойся, будь ласка. Я просто думаю, що так жити — нездорово. Ти ж сама мучишся.
Ганна Степанівна підняла стілець, сіла назад. Руки знову тремтіли.
— Не мучиІ коли Дениско, обіймаючи бабусю, сказав: “Я ніколи не забуду дядька Андрія, бо тепер він завжди з нами”, Ганна Степанівна зрозуміла, що любов ніколи не вмирає — вона лише змінює свою форму.