За стіною — не тиша
— Та зроби ти вже цей бісів телевізор тихіше! — вигукнула Ганна Іванівна, вдаривши кулаком у стіну. — Ніч на дворі, люди сплять!
У відповідь різко заграла музика ще голосніше. Здавалося, сусідська квартира перетворилася на концертний зал, де одночасно грали всі оркестри світу.
— Мамо, не хвилюйся, — втомлено промовила Оксана, визираючи з кухні з чашкою чаю в руках. — Поговори з ними завтра по-людськи.
— По-людськи? — Ганна Іванівна обернулася до доньки, очі її блищали від обурення. — Я вже місяць з ними по-людськи! А вони ніби глухі! Чи вдають!
За стіною знову щось вдарило, почулися чоловічі голоси, сміх, тупіт ніг. Ганна Іванівна схопилася за серце.
— Господи, та що ж це таке! Раніше тут Марія Степанівна жила, царство їй небесне, була тиша, благодать. А тепер…
Оксана поставила чашку на підвіконня, підійшла до матері.
— Мамо, ну чого ти так засмучуєшся? Молоді люди, їм весело хочеться. Згадай, як ми з Петриком у дитинстві носились по квартирі.
— Це було вдень! І ми були діти! А ці… — Ганна Іванівна махнула рукою у бік стіни. — Дорослі чоловіки, а вони поводяться гірше за малюків.
Музика раптом стихла. У насталій тиші було чути лише цокання старих годинників на кухні та ледве помітний шепіт за стіною.
— Бачиш, — полегшено зітхнула Оксана. — Може, вони самі зрозуміли, що занадто.
Але раділа вона рано. Через кілька хвилин лувнув протяжний, жалібний виття. Не людський — звіриний.
— Що це? — Оксана зблідла.
— Пес, — похмуро констатувала Ганна Іванівна. — Тепер ще й пес у них. Величезний, судячи з голосу.
Пес завив так, ніби його душа розривалася від туги. Виття переходило у скигління, потім знову піднімалося до нестерпного рівня.
— Мамо, може, йому погано? Може, допомога потрібна?
— Яка допомога? Їм просто байдуже на всіх! — Ганна Іванівна знову почала стукати у стіну. — Тихо там! Чуєте? Пса заспокойте!
У відповідь почулися чоловічі голоси, але розібрати слова було неможливо. Пес замовкнув на хвилину, потім завив з новою силою.
Ганна Іванівна сіла у крісло, поклала руки на коліна.
— Оксанко, я більше не можу. Сил немає. Кожної ночі одне й те саме. То музика, то телевізор, то цей проклятий пес. Я не сплю вже тижднями.
Донька підійшла, сіла на підлокітник крісла.
— А ти дільничного викликала?
— Викликала. Приходив. Поговорив з ними. На один день затихли, потім знову почалося. Дільничний каже, що доказів нема. Як доведеш шум? Коли він приходить, вони затихають, а варто йому піти…
За стіною знову загрюкотіло. Цього разу ніби хтось пересував меблі. Важкі, масивні. Скрегіт, грюкіт, знову скрегіт.
— О другій ночі меблями переставляють, — пробурмотіла Ганна Іванівна. — Нормальні люди так не роблять.
— Мамо, а може, справді щось трапилося? Може, вони не зі зла шумлять?
— Оксано, ти що, їх захищаєш?
— Та ні, просто… пам’ятаєш, як бабуся Настя розповідала про дядька Івана? Він теє по ночам шумВін теж шумів уночі, а потім виявилось, що він просто кликав свого вірного пса, який завжди повертався до нього з тихенькою піснею в серці.