**Сміх крізь образи**
Олена Іванівна поставила перед онукою миску з борщем і сіла навпроти, пильно спостерігаючи, як Олеся розводить ложкою начервонілу плівку.
— Не смакує? — запитала бабуся, хоч і так знала відповідь. Онука скривилася вже не перший день підряд.
— Нормально, — буркнула Олеся, не піднімаючи погляду. — Просто не дуже голодна.
— Так, не голодна, — потягнула Олена Іванівна. — А вчора бачила, як ти в холодильнику шарилась. Пельменів шукала? Тих, що я спеціально взяла?
Олеся зітхнула й поклала ложку.
— Бабу, ну почала знову… Я ж сказала — нормально. Просто з роботи вибилася, немає апетиту.
— Вибилася… — покачала головою бабуся. — В твої роки я після роботи ще й город поливала, білизну в ручну прала. А ти в комп’ютері цілий день сидиш — ось і втомилася.
Онука різко встала, миска дзенькнула.
— Знаєш що? Годі! Кожен день те саме. То їжа не така, то робота не підходить, то хлопці не до вподоби. Обридло вже, чесно!
— Ось так зі старшими розмовляєш! — обурилася Олена Іванівна. — Мати тобі таке дозволяла?
— Мати мене взагалі не виховувала! — випалила Олеся й одразу затулила рот.
Тиша. Бабуся повільно підвелася, зібрала миски. Рухи були спокійні, але пальці тремтіли.
— Зрозуміло. Значить, я у всьому винна. І те, що забрала тебе після розлучення батьків — теж погано. І те, що годувала й доглядала — теж не так.
— Бабу, я не це мала на увазі… — заплутано пробубніла Олеся.
— А що ж? — обернулася Олена Іванівна, і онука побачила сльози в її очах. — Що я стара дурнуха, що заважає тобі жити? Так, мабуть. Молоді зі старими важко — розумію.
Олеся хотіла щось відповісти, але бабуся вже пішла на кухню. Чулися плескіт води, брязкіт посуду. Дівчина постояла, потім попрямувала до кімнати.
Олена Іванівна мила тарілки й тихенько плакала. Гарячі краплі змішувалися з мильною піною, а в грудях ніяло від болю. Невже вона і справді стала тягарем? Невже вся її турбота — лише причіпки?
Вона згадала, як три роки тому Олеся прийшла до неї з одним валізом і заплаканими очима. Батьки розлучалися, вітчим подався до молодої, а мати вдарилася у випивку. І куди було діватися двадцятирічній дівчині? Звісно, до бабусі. Олена Іванівна прийняла її без зайпих слів, звільнила найкращу кімнату, годувала, прала, доглядала.
А тепер виходить, що все це було зайве? Що вона лише дратує?
— Олено Іванівно! — лунує голос із сіней. — Ви вдома?
Бабуся швидко втирає сльози й іде відчиняти. На порозі — сусідка Наталя Петрівна із пакетом.
— Заходьте, — запрошує вона, намагаючись говорити бадьоро. — Чаю бажаєте?
— Та ні, не маю часу. Ось онука з Києва гостинців привезла, — Наталя Петрівна подає пакет. — Шоколад якийсь заморський. Думаю, поділюся.
— Дякую велике, — бере бабуся. — А онука надовго?
— Та на тиждень. Робота, самі знаєте… Але як приїхала — одразу до мене! Квіти принесла, духи подарувала. Каже: «Бабусечко, так скучила!» — сусідка сяє.
Олена Іванівна посміхається, а в середині все стискається. Ось у Наталі Петрівни онука любляча, а в неї — тільки нарікання.
— А ваша Олеся як? Працює? — цВони обійнялися, і в цю мить Олена Іванівна відчула, що їхні серця знову б’ються в унісон, як у ті далекі дні, коли онука була ще маленькою дівчинкою, що вірила, що бабусині руки можуть зцілити будь-який біль.