Вони прийшли, коли ми спали
Ганна Михайлівна прокинулася від звуку, який спершу не змогла впізнати. Легке скрипіння дерев’яної підлоги в коридорі, наче хтось обережно крадеться по хаті. Жінка прислухалася, серце закалатало швидше. Поруч мирно сопів чоловік, Петро Опанасович навіть не ворухнувся.
— Петре, — прошепотіла вона, штовхнувши його в плече. — Петре, ти чуєш?
— Мм? Що таке? — пробурмотів він, не відкриваючи очей.
— Хтось ходить по хаті.
Петро Опанасович неохоче приплющив око, глянув на світляні цифри будильника.
— Ганно, друга година ночі. Тобі здалося.
— Не здалося! Я чітко чую кроки!
Чоловік зітхнув, але все ж прислухався. Справді, десь у глибині квартири лунали ледве чутні звуки: скрип, шарудіння, легке цокання.
— Напевно, кіт, — заспокоїв він дружину. — Рудько знову нічний марафон влаштовує.
— Який кіт, Петре? Рудько помер два роки тому, ти що, забув?
Петро Опанасович остаточно прокинувся. Звуки ставали чіткішими. Хтось безперечно пересувався їхньою хатою, причому впевнено, ніби добре знав розстановку меблів.
— Може, це Оленка прийшла? — припустила Ганна Михайлівна. — В неї ж ключі є.
— У такий час? Та вона давно спить, у неї завтра робота.
Дочка жила окремо, у сусідньому кварталі, але іноді заходила до батьків, особливо коли сварилася з чоловіком. Тільки зазвичай попереджала заздалегідь.
Звуки наближалися до спальні. Ганна Михайлівна міцно стиснула руку чоловіка.
— Петре, а раптом це… злодії?
— Тихіше, — він обережно підвівся з ліжка, намацав капці. — Я піду подивлюся.
— Не ходи! А якщо вони з ножем?
— Ганно, які злодії? У нас же консьєрж цілодобово, домофон, кодові замки. Та й красти в нас особо нічого.
Він тихенько підійшов до дверей, притулився вухом до дерева. За дверима пролунав тихий жіночий голос, що наспівував якусь мелодію. Знайому мелодію.
— Ганно, — кликнув він дружину шепотом. — Іди сюди.
Вона босоніж підбігла до дверей, також прислухалася.
— Це ж… це ж мамина колискова, — прошепотіла Ганна Михайлівна, і голос їй задрижав. — Та сама, що вона мені в дитинстві співала.
Петро Опанасович нахмурився. Теща померла десять років тому, але він добре пам’ятав цю пісеньку без слів, яку вона постійно наспівувала, займаючись хатніми справами.
— Не може бути.
— Петре, а може, це привид? — Ганна Михайлівна вчепилася в рукав його піжами. — Може, мама прийшла?
— Ганно, не кажи дурниць. Привидів не буває.
Та й сам він відчув, як по спині пробіг холодок. Мелодія звучала все чіткіше, і тепер до неї додався ще один звук — тихе брязкання посуду на кухні.
— Точнісінько як мама, — прошепотіла дружина. — Пам’ятаєш, як вона ночами не могла заснути й йшла на кухню? Ставила чайник, діставала чашки…
Петро Опанасович пам’ятав. Марія Трохимівна страждала від безсоння, особливо останні роки. Могла прокинутися о третій ночі й взятися за прибирання або готування, наспівуючи ту саму мелодію.
— Мені страшно, — зізналася Ганна Михайлівна.
— Та годі тобі. Підемо, подивимося, що там коїться.
Він рішуче повернув дверну ручку, визирнув у коридор. Тиша. Тільки з кухні доносився слабкий світло, наче там горіла лампочка над плитою.
Подружжя повільно йшло коридором, міцно тримаючись за руки. Біля порогу кухні Петро Опанасович зупинився, заглянув у середину.
Кухня була порожня. На столі стояли дві чашки, поруч лежали чайні ложечки, цукрівка. Чайник тихо шумів на плиті, із носика йшов паронька.
— Та ж я не ставила чайник на ніч, — здивовано промовила Ганна Михайлівна. — Точно не ставила.
— І я не ставив.
Вони стояли в дверях, не наважуючись увійти. Чайник закипів, автоматично вимкнувся. У тиші, що настала, було чути лише їхнє прискорене дихання.
— Може, ми стали сновидами? — несміливо припустив Петро Опанасович. — Устали вві сні й усе це наготували?
— Удвох? Одночасно? Петре, не сміши.
Ганна Михайлівна обережно зайшла на кухню, торкнулася однієї з чашок. Тепла. Ніби хтось недавно тримав її в руках.
— Дивись, — показала вона чоловікові на підвіконня. — Пеларгонія зацвіла.
На вікні стояв старий горщик із пеларгонією, яка не цвіла вже більше року. Ганна Михайлівна збиралася викинути засохлу рослину, та руки не доходили. А тепер на ній пишалися яскраво-рожеві квітки, свіжі й пухнаті.
— Мама дуже любила пеларгонію, — тихо сказала вона. — Говорила, що ця квітка приносить у дім мир.
— Ганно, може, нам до лікаря сходити? — обережно запропонував чоловік. — А то ми з тобою починаємо якусь нісенІ на цьому вони вирішили, що нехай краще залишиться таємницею, адже деякі речі в житті варто просто прийняти з вдячністю та теплотою в серці.