Коли ми спали, вони прийшли
Оксана Василівна прокинулася від звуку, який не могла впізнати. Легкий скрип підлоги в коридорі, ніби хтось обережно крадеться квартирою. Жінка прислухалася — серце забилося частіше. Поряд мирно хропів чоловік. Тарас Ігорович навіть не ворухнувся.
— Тарас, — шепнула вона, торкаючись його плеча. — Ти чуєш?
— Мм? Що таке? — пробурмотів він, не розплющуючи очей.
— Хтось у нас ходить.
Тарас Ігорович неохоче відкрив око, подивився на світні цифри годинника.
— Оксанко, третя година ночі. Тобі причулося.
— Не причулося! Я чутко чую кроки!
Чоловік зітхнув, але прислухався. І справді — десь у глибині квартири лунали ледве поміт— Нехай буде кіт, — заспокоїв він дружину. — Рудько знову вночі бігає.
— Який кіт, Тарасе? Рудько помер два роки тому, ти забув?
Тарас Ігорович остаточно прокинувся. Звуки ставали чіткішими. Хтось рухався їхньою квартирою, впевнено, ніби добре знав розстановку меблів.
— Може, Настунька прийшла? — припустила Оксана Василівна. — У неї ж ключі є.
— В такий час? Вона давно спить, завтра на роботу.
Донька жила окремо, у сусідньому кварталі, але іноді заходила до батьків, особливо коли сварилася з чоловіком. Хоча зазвичай попереджала.
Кроки наближалися до спальні. Оксана стиснула руку чоловіка.
— Тарасе, а раптом це… злодії?
— Тихіше, — він обережно підвівся, нащупав капці. — Піду подивлюся.
— Не йди! Раптом вони з ножем?
— Оксанко, які злодії? У нас консьєрж цілодобово, домофон, кодові замки. І красти в нас нема чого.
Він тихо підійшов до дверей, притулився вухом. За дверима лунав жіночий голос, що наспівував знайому мелодію.
— Оксанко, — кликнув він дружину. — Іди сюди.
Вона підбігла боса, прислухалася.
— Це ж… мамина колискова, — прошепотіла Оксана, і голос їй затремтів. — Як у дитинстві.
Тарас нахмурився. Теща померла вісім років тому, але він добре пам’ятав цю пісеньку.
— Не може бути.
— Тарасе, а якщо це привид? — Оксана вхопила його за піжаму. — Мама прийшла?
— Годі, привидів не буває.
Але йому самому стало моторошно. Мелодія лунала все чіткіше, тепер до неї додалося брязкіт посуду на кухні.
— Так само, як мама, — шепнула дружина. — Пам’ятаєш, як вона не могла заснути й варила собі чай?
Тарас пам’ятав. Ганна Михайлівна страждала від безсоння, могла встати серед ночі й заспівувати цю саму пісню.
— Мені страшно, — зізналася Оксана.
— Та годі тобі. Підемо, подивимося.
Він рішуче відчинив двері. У коридорі було тихо, лише з кухні пробивалося світло.
Вони йшли, тримаючися за руки. На порозі кухні Тарас зупинився, зазирнув усередину.
Кухня була порожня. На столі стояли дві глиняні чашки, біля них — цукорниця. Чайник тихо шкварчав на плиті.
— Я ж не ставила його вночі, — здивовано промовила Оксана.
— І я не ставив.
Вони стояли, не наважуючись увійти. Чайник вимкнувся, настала тиша.
— Може, ми сном ходили? — несміливо припустив Тарас.
— Разом? Однаково? Не сміши.
Оксана обережно взяла чашку — вона була теплою.
— Дивись, — вказала вона на підвіконня. — Пеларгонія зацвіла.
Старий кущ, що вже рік був сухим, тепер розквіт яскравими квітами.
— Мама так любила їх, — тихо сказала Оксана. — Казала, вони приносять в дім мир.
— Може, до лікаря варто сходити? — обережно запропонував Тарас.
— Яку дурницю? Ти сам бачиш — чайник, квіти… Це не могло з’явитися самотужки.
Вона сіла за стіл, дивилася на чай.
— Мама завжди жартувала, що після смерті повернеться. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Але це ж були жарти.
— А якщо ні?
Тарас взяв її за руку.
— Навіть якщо так, чого нам боятися? Це ж твоя мама. Вона нас любила.
Вони сиділи мовчки, а страх поступово відступав.
— Давай вип’ємо цей чай, — запропонувала Оксана.
Вони розлили кип’яток. На смак — з м’ятою, як у тещі.
— Вона додавала її для заспокоєння, — згадала Оксана.
Пили мовчки. За вікном світало.
— Гадаю, вона справді приходила, — нарешті промовила Оксана.
— Може. А може, просто дуже сумно без неї.
— Так… дуже сумно.
Вона підійшла до вікна, торкнулася квітів.
— Такі гарні… Ніби хтось доглядав.
— Давай завтра Настю запросимо, — запропонував Тарас.
— Давай. І борщу зварю, як мама.
— І паляниці спекемо.
Вони згадували, і страх зник.
Коли вони повернулися до ліжка, Оксана глянула на кухню — чашки були вимиті, усе прибрано.
— Тарасе… — прошепотіла вона. — Сьогодні ж восьма річниця маминої смерті.
Він здивовано подивився.
— Справді… Забули.
— Не забули. Просто не згадували. А вона пам’ятала.
— Пам’ятала.
Вони заснули, обійнявшись, а пеларгонія на підвіконні пахла солодкувато, як у її дитинстві.
Вранці на столі лежала записка: “Живіть щасливо, мої любі. Я завжди поруч”.
Настуня, коли приїхала, довго тримала її в руках.
— Це бабусин почерк, — прошепотіла вона.
І жоден із них уже не сумнівався. Любов виявилася сильнішою.