У подружок мами молоді й гарні, а в мене немає. Моя більше схожа на бабусю, дуже прикро…
— Оленко, а Оленько! За тобою бабуся прийшла! — Оля визирнула в коридор і насупила брови — біля стіни стояла її мама.
— Мамо, ну навіщо ти приходиш за мною… Я сама можу дійти, між іншим. Не маленька, — говорила Оля, сердито дивлячись на матір.
— Олюню, там уже темно. Дівчатам не можна самотинь ходити вночі, це небезпечно, — виправдовувалася мама.
— Мамо, яка ніч! Сьома година вечора. І дім майже поруч… Я вже доросла, мені майже тринадцять, — дівчина схопила сумку й вибігла з музичної школи.
…Оля народилася, коли батьки вже втратили всяку надію. Перша звістка, що Марія чекає дитину, застала її зненацька, коли вони з чоловіком збиралися в гості до друзів…
— Василю… Щось мені погано… Нудота, якась слабкість. Можливо, щось не свіже з’їла… Я трохи полежу. Їдь сам, якщо що… — але він, звичайно, поїхав без неї.
Вона вилікалася два дні — голодуванням, травами, промиванням шлунка… Але легше не ставало, і на третій день чоловік, незважаючи на її слабкий опір, викликав лікаря.
Фельдшер уважно слухав Марію, простукав спину, заглянув у горло. Міряв температуру й ставив дивні, як їй здалося, питання. Які були зовсім не до справи. І дивився якось підозріло, несерйозно. Вона навіть хотіла спалахувати й зауважити йому про непрофесійність, але не було сил…
А вранці наступного дня, за порадою лікаря, вони з чоловіком пішли до жіночого доктора.
Чоловік Василь залишився в коридорі й нервозно ходив туди-сюди. Коли Марія вийшла, він злякався її вигляду. Таке незвичайне було в неї обличчя. Спочатку вона безглуздо посміхалася тремтячими губами, а потім раптом заплакала, простягаючи якусь папірку. Він із страхом узяв аркуш у руки, очікуючи побачити там щось жахливе…
— Василю… Васильку… У нас буде дитинка, — сказала Марія й розридалася, сховавши обличчя в долонях. Він обняв її й мовчав, оглушений цією новиною, не вірячи своїм вухам і боячися злякати цю чарівну мить…
Їм було по сорок два. Народила Марія майже у сорок три, і в усій лікарні вона виявилася найстаршою. А медсестри між собою називали її — «старородяща з восьмої палати»…
Отож, у призначений час Марія народила дівчинку. На подив лікарів і самої Марії, пологи пройшли легко, без ускладнень. Легше, ніж у багатьох молодих мам. Дитина народилася велика, здорова й голосна.
Коли Олеся була ще маленькою, вона не бачила різниці між своєю мамою чи мамою сусідської дівчинки Софійки. Мама як мама. А коли підросла, а вона була розумною дівчинкою, вперше жорстоку правду почула в дитячому садку.
— Мамо, мамо, а в Ольки мама стара й скоро помре. Адже старі вмирають. Правда, мамо? — казав хлопчик Дмитро з її групи.
У відповідь Оля, недовго думаючи, вдарила його по голові неваляшкою. Добре, що неваляшка була пластиковою. Обійшлося великою шишкою, але мама Дмитрика верещала на весь садок.
— Понароджували собі дітей на старості літ! Їй уже не пенсію треба, а дитину, бачте, завела! А виховувати належно не вміють! Я скаржитимуся! Нехай органи опіки розбираються! — тряслася від обурення мама хлопчика, витираючи ніс ревучому синові.
Дома Олесю чекала серйозна розмова з батьками, але з того часу вона поступово лупила і Дмитрика, і будь-кого, хто дозволяв собі подібні висловлювання. А ще вона задумалася, що в їхніх словах є частка правди, і сама не помітила, як почала соромитися своїх батьків…
Потім Оля підросла й пішла до школи. Батьківські збори були для неї випробуванням. Вона зі страхом увіВона зрозуміла, що справжнє щастя — це не вік батьків чи їхній зовнішній вигляд, а безмежна любов, яку вони дарують кожен день.
(Ось так і закінчується наша історія.)