Олена стояла біля кухонного вікна, стискаючи чашку зістиглого чаю, коли дворе оживав від дитячих голосів. Вчора підписала останні папери про розлучення, а сьогодні — наче камінь з душі звалився. Дивно, адже чекала повної розбитості.
— Мамо, а де тато? — увірвалась у кухню десятирічна Соломія у шкільній формi.
— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ми ж говорили? — тихо відповіла Олена, гладячи доньку по косичках. — Завтра забере тебе на вихідні.
— Чому ви просто не помиритесь? Нiна Шевченко казала, що її батьки сварились, а потім купили нову машину й усе налагодилось.
Якби ж усе було так просто! Якби ж справа лише у сварках! Олена гірко посміхнулась.
— Іди снідати, запіз
Наталка стояла біля кухонного вікна, тримаючи чашку холодної чаю, і спостерігала, як діти бавляться у дворі. Вчора вона підписала останні папери про розпрощення, а сьогодні раптом відчула легкість, незнану багато роколіття. Дивно – адже мало бути навпаки.
— Мамо, а де тато? — запитала десятирічна Софійка, заходячи на кухню у школярськиій формленій.
— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ми ж казали, — тихо відповіла Наталка, гладячи дочку по волоссю. — Завтра забере тебе на вихідні.
— А чому ви просто не помиритеся? Тетяна Шевченко каже, що її батьки тепер сварилися, потім купили нову машину й усе добре.
Наталка сумно посміхнулася. Якби ж було так просто. Якби ж справа була лише в сварках.
— Іди снідати, запізнишся до школи.
Софійка слухняно сіла за стіл, але все щерминалася у думках, розмішуючи вівсянку ложкою.
— Мамо, а тобі не сумно?
— Трохи. Але знаєш що? Інше люди розлучаються не через те, що перестають кохати, а тому що разом їм погано. А ось окремо може бути добрим.
Дівчинка кивнула, хоч Наталка розуміла – у десять рокулці цьому не глибинного збагнути. Вона й сама дійшла не одразу.
Почалося не вчора й навіть не торік. Напевне, тоді, коли Богдан почав приходити додому дедалі пізніше, а вона частіше знаходила в його кишенях квитанції з кав’ярень, де ніколи не бувала. Тоді Наталка думала – це робочі зустрічі. Богдан працював менеджером у будівельній фірмі, зустрічі справді траплялися.
— Знову пізно? — питала вона, коли він поспіхом снідав, уткнувшись у телефон.
— Ага. Здаємо об’єкт, аврал. Не чекай.
— Може, хоча б у неділю куди з’їдемо? Софійка прохала на дачу до твоєї мами.
— У вихідні застувалий працюю. Вибач, Наталечко, це таке часю. Потім відпочинемо.
“Потім” ніколи не наставало. Наталка звикла вечеряти сама, укладати Софійку сама, дивитися телевізор сама. Інше здавалося – вона вдова, а не дружина.
Подруги співчували.
— Чоловіки зараз усі такі, — говорила Оксана, коли зустрічалися у кав’ярні. — Робота, робота. Зате гроші приносять.
— Гроші-то приносять, — погоджувалась Наталка, — Та що з того? Живимо як сусідямійі у комуналці.
— А ти не думала, що, може, у нього є хтось? — обережно запитала Іринка.
— Думала. Та як дізнатись? Прямо питати не можу, а ритися в його речах не хочу. Та й чласу в нього на роман звідки взятися, коли він завжди у завзвтямі?
Іринка багатозначно мовчала.
А вдома Наталка не вгавала чекати. Чекати, що Богдан повернеться до неї, що знову казатимуть, як бувало, що він знову цікавитиметься її справами, успіхами Софійки у школі, їхніми спільними планами. Та Богдан ніби жив у іншому світі.
— Як справи на роботі? — питала Наталка, коли він зважав.
— Нічого, — відповідав, не відводячи очей від екрана.
— А в Софійки сьогодні був святковий ранок. Так гарно віршик розказала.
— Ага.
— Богдане, ти чуєш мене?
— Чую, чую. Молодець наша Софійка.
Та йому з його обличчя було видно – він не чує нічого, окрім звуків з екрана.
Поступово Наталка перестала розповідати йому про свої дні. Навіщо, коли він усе одно не слухає? Вона влаштувалась на повний робочий день замість часткового, записалась на курси англійської, стала бувати з подругами. Життя почало налагоджуватись, та якось неповно, ніби чогось важливого не вистачало.
— Мамо, а чому тато не йде зі мною на ковзанку? — запитала якось Софійка.
— Тато зайнятий, сонце.
— А раніше ходив.
— Раніше він був не такий зайнятий.
— А коли він стане не зайнятий?
Наталка не знала, що відповісти. Коли? Ніколи?
Того вечора вона наважилась на розмову. Дочекалась, поки Софі
Марія дивилася у вікно, де промені заходу золотили верхівки каштанів, і відчувала, як легко й глибоко дихається після усіх тих бурь, що нарешті привели її до справжньої пристані спокою та щастя.